Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Хто б це міг бути?

Чоловік не виключає, що це якийсь перевіряльник по лінії ООН. Або одинадцятий студент, якого деканат в останню мить встромив в цю групу. Але чому ніхто не попередив його? Може, це інший гебіст? Наврядчи. Два за ранок? Заради одного погодинника? Якби, каже собі чоловік, вони хотіли мене звільнити, то зробили б це через секретарку. Але тоді що робить тут цей кадр?

Студенти не сумніваються, що це за один. Це — їхній справжній куратор! Він працює на тому рівні, де приймаються рішення, і зараз він із командної висотки стежить за ходом провокації. Майор або підполковник. Мабуть, на поїздку за кордон є п’ять вакансій. А їх тут десятеро. І його завдання — у п’ятьох з них виявити гнильцю. От для чого цей сосунок завів таку розмову! Він — гвинтик. Виконує те, що йому наказали. А цьому наглядачу кинуть третю зірочку. І у відставку він піде полковником. П’ятсот ре. Чистими. И це — лише пенсія. Ще й знайдуть йому десь посаду кадровика. Можна жити!

Ні чоловік, ні студенти не хочуть ризикувати. Всі чекають, щоби хтось необачним словом торкнувся мовчанки і відвів він інших грозу. Але тут дурних нема. Тому це за них робить навіжений дзвінок.

Десять сердитих дядьків виходять з аудиторії на законну перерву, а чоловік залишається сам-на-сам із Полковником.

Залишившися сам-на-сам із Полковником, чоловік переконує себе, що той йому — не загроза. Він, може, ніякий і не полковник. А цивільний, що помилково забрів сюди. Чоловікові й без того є про що журитися. Про те, наприклад, як після перерви звести цю ситуацію на жарт. Або про те, як йому бути з гебістом. Проігнорувати чи, навпаки, піти в готель і в самі мікрофони (номер не може не прослуховуватися) виголосити всю правду. Як личить порядній людині.

Хриплий, зроду немащений дзвоник не дає чоловікові закінчити думку. Але чоловік не любить, коли йому заважають думати. Щоб не оглохнути, він затуляє вуха і на мигах просить Полковника почекати.

Той киває.

Бо і при найгіршому розкладі, каже собі чоловік, життя не зупиниться.

Полковник згоден.

Тому що, розвиває цю думку чоловік, воно не тільки лінійне, воно ще й поліваріантне.

Полковник, звичайно, не може почути, а значить, і оцінити цього парадоксу, тому він мовчить. Але чоловік знає, що той собі думає.

Він собі думає: хіба?

А чоловік на це йому каже: уявіть собі!

Полковник уявляє.

Життя, веде далі чоловік, воно в нас смугасте. І зараз я саме зайшов в таку смугу, де як не хмари, так морок.

Полковник киває.

Чоловік: а квітці для зросту потрібно світло.

Полковник згоден.

Чоловік: от якби можна було схопитися за щось, то наскільки б легше було тягнутися…

Полковник: хапайся.

Чоловік: що?

Полковник: хапайся!

Одгарчавши своє, дзвінок на сорок п’ять хвилин заповзає в нору. Сонце змінило кут, і чоловік тепер може, не мружачись, дивитися на Полковника. Але того вже немає.

Студенти, переступаючи через поріг, прочищають горло, і по кімнаті розлягається нудотний тютюновий згар.

* * *

Нудотний тютюновий згар живе в бляшанці з-під "перцю різаного", яка править за попільничку. Праворуч від неї — чайник з міцною заваркою і кухоль зі слідами коричневих губів. Між чайником і попільничкою — розкрита книжка. На обох берегах — дрібні нотатки. В іншому кінці столика — блакитно-помаранчева місткість від грецького апельсинового соку. З неї стирчать бездоганно вигострені олівці. Дерев’яний, нічим не накритий, квадратний стіл. Структура його дошок править за тло, на якому розігрується німа драма. Форми предметів ведуть плідну бесіду з плямами, силові лінії деревини сперечаються з літерами на бляшанках, кут, під яким кинуто книжку, доводить щось носику чайника. Навіть недопалки, дбайливо вписані в натюрморт, перегукуються з олівцями.

Це — підвал. Друг чоловіка наглядає тут за казанами, які є серцем системи опалення цього будинку. Одну добу він чергує, дві відпочиває. Без огляду на вихідні та свята. Він — художник. Без формальної освіти. Але він ближчий до світла, ніж найосвіченіші з офіційних світил. Він є доказом того, що можна жити в суспільстві і бути вільним від суспільства, втіленням чоловікової мрії про Митця. Про незалежного й безкомпромісного Мислителя. Внутрішня еміграція й метафізічність заслання — це ті дві теми, над якими б’ється художник як в житті, так і в своїй творчості. Він знає, що для режиму він є першим кандидатом на знищення. Бо опорі режиму — мовчазній більшості міщан — митці не потрібні. Пропагандисти, халтурники, куплетисти — так, але не вільні художники. Тому руками міщан режим змітає їх на узбіччя, під свої червоні килими, і розраховує, що вони там рано чи пізно задихнуться. А ситий зовнішній світ цього навіть не помітить.

Ми тебе, заявив колись редактор, якому художник приніс свої твори, не пустимо в мистецтво.

Ні, заявив йому художник, це я всіх вас туди не пущу.

Редактор запитав, звідки художник візьме на це сили.

Художник сказав, що