Андріївський узвіз - Володимир Діброва
Я, каже, нарешті, їм чоловік, я…
Він не впізнає свого голосу.
Студенти чекають. Чоловік не розуміє, що т а к о г о він їм сказав. Запитати нема в кого. Можна хіба здогадатися по їхніх очах. Але краще туди не зазирати. Хоч чоловік і молодший за своїх студентів лише на десять — п’ятнадцять років, усім раптом стало ясно, що між ними — прірва.
Ватажок, він же староста групи, кладе край мовчанці. З притиском на кожному складі він, не підводячись, оголошує, що йому не подобається ця розмова.
Яка ще розмова? Чоловік ніколи б собі не дозволив розпускати язика в аудиторії. Вся його міміка свідчить про це.
Але старосту не обдуриш. Він тут не для того, щоб дозволяти шмаркачам здіймати ніжку на наші підвалини. Не для того він все дитинство проходив по стерні, босоніж, надголодь, щоб якась городська штучка розводила тут вільнодумство. Що знає цей салата про життя? Може, він гнув колись горба на полі? Або в шахті? Може, він пережив війну? Чи бачив, як німці женуть селом колону наших полонених? Та де! А от йому, старості, й досі це сниться. Курява, спека скрючений солдат, у якого, мабуть, дизентерія. Ось він на мигах проситься у кущі. Йому не дозволяють. Але він не може стриматися і, стискаючи сідниці, мов качка, дріботить у бур’яни. Його миттю із трьох стволів валять на землю. Й тіло на радість гедзям цілий день лежить в пилюзі. Поночі батько відтягає солдата за село і риє для нього яму. До війни батько був вчителем математики. I під час окупації теж. Німці в їхньому селі не зупинялися, а налітали хвилями. Спочатку забирали яйця, тоді курей, а тоді все, що можна було з’їсти. Румуни ж, навпаки, одразу крали усе, що погано лежить. Але ні румуни, ні німці так і не змогли за всю окупацію знайти їхню корову. Мати переховувала її в льосі, і та, коли хтось чужий нишпорив у хаті, в сараї чи в хліву, відчувала це й жодного разу не подала голосу. Якби не її молоко, то родина б не вижила. Мати було зіб’є таку-сяку грудку масла, а до неї зварить картоплі чи буряків — от уже й нема голоду. Але найтяжче було потім, як почали відправляти підлітків, в основному хлопців, на різні роботи до Німеччини. Спершу брали по роках, а тоді через недобір стали хапати й дітей. Батько два дні і три ночі ховався з сином у кукурудзі. Й не тільки вони. Німці про те дізналися, оточили поле і стали стріляти. Ті кулі синові й досі ночами дзижчать у вухах. Тоді прийшли наші, як раз під ранок, а ввечері батька забрали й повезли у місто, де йому дали десять років сибірських таборів. За те, що він жив на окупованій території, а, значить, служив німцям. Як вчитель. А що ж, спитав він, я мав робити? Партизанити, сказали йому. Він сказав: де? У нас немає лісів, лише лісосмуги. Але то не допомогло. Корова померла того ж року, і мати завела теличку. А ще у неї був дореволюційний "зінгер", і вона зі старого одягу і з мішковини так обшивала сина, що він в неї був першим модником. Коли батько вернувся, то до школи його не взяли, бо він ще тоді не був реабілітований. I на фізичні роботи він не був годящий через травму спини. Тому він до пенсії пропрацював обліковцем. А коли у них відрізали садибу під дитячий садок, влаштувався вартовим на будівництво, а потім і садівником. Вони з матір’ю розбили скрізь клумби і обсадили майданчик акаціями та платанами. Зробили дітям казковий світ. Ну а коли прийшов документ про те, що з батька зняли судимість, син поїхав в місто і поступив в інститут, вивчився на гірничого інженера, і його направили за кордон, на уранові копальні, спочатку до Німеччини, а тоді і в Румунію. За територію свого соцмістечка вони, вважай, не виходили. Час тоді був повоєнний, в лісах могли переховуватися недобитки фриців та мамалижників. Зате на шахті у них склався дружний колектив. Всі працювали в охотку і з вогником. А відробив зміну — гуляй собі скільки хочеш. Шнапс, цуйка, горілка, пиво, вино — сухе, мокре — будь ласка! Усе тобі буде: новесенька "побєда", шкіряне пальто, ще й молода дружина, бібліотекарка із сусіднього гарнізону. А який трофейний килим він привіз своїм батькам! Музейний експонат, а не килим! І тепер якесь дрібне капшо отак хоче взяти і все це обгидити?! Погодь!
На заклик старости вся група з десяти брандспойтів обдає чоловіка ненавистю. Бо для кожного з них опинитися на цих курсах це все одно, що йому злітати на Місяць. Бо всім їм хочеться на корабель, не космічний, а звичайний, з вогнями, з затишними каютами й з офіціантами. Бо вони все життя дряпалися із мазутного трюму на верхівку слизької щогли. Туди, де їх не дістануть ні батіг, ні злидні.
От що йому, не розуміють студенти, не так. От для чого він розхитує корабель? Може, він дисидент? Із тих, що вічно з претензіями. З тих, що стають у позу й не хочуть терпіти, як всі ми терпимо. Мабуть, йому колись защемили хвоста, і тепер він відмовляється йти з усіма під прапорами повз трибуну. На те, мовляв, він і виродок. Але тоді як же він влаштувався на цю хлібну роботу? Хіба що він перевіряє їх? Так! Весь життєвий досвід підказує студентам, що їхній викладач навмисно провокує їх. Бо така у нього служба.
Гаразд, кажуть вони собі, вважай, що твоя провокація вдалася. Вважай, що ми дурні, але щирі. Тоді держися!
В кутку, за спинами студентів сидить якийсь незнайомець і стежить за всім, що тут діється. Студенти відчувають його присутність, але про всяк випадок не поспішають озиратися. Чоловік теж намагається не витріщатися на гостя. Та й сонце,
