Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Вчора вони ходили до філармонії. Іноземний віртуоз виконував фортепіанний концерт. І вже з першого акорда чоловік зрозумів: все це — про нього і для нього. Шум, бризки, зігзаги музичної річки, танець кудлатого диригента, сім потів на лобах у виконавців — це все портрет його життя. Він тут — фортепіано. А оркестр — епоха, в яку його без попередження було народжено.

Диригент дає відмашку, оркестр розгортає панораму сучасності. Ось — бистрина, а от — бокові течії. Звідси дме ходовий вітер, а з-за рогу — супротивний. Від цього — всі хвилі. Там — вир, а тут — заводь. Тут вода проточна й прозора, а отам — стояча й смердюча. Аякже.

Чого хоче оркестр? Щоб ніхто не уривав музику, тому що музика — це лад і структура, і прикрашена візерунками рамка.

Подивіться, каже оркестр, яка скрізь краса! Чи є у світі щось подібне? І зразу ж оголошує: немає! Тому візьміть ноти, вивчіть їх і грайте все, що для кого розписано. Бо тут про всіх буде подбало. Нас доведуть до фіналу, де ми з усіх інструментів видобудемо щемкий акорд і поринемо в тишу.

Всі згодні. Всі, не відриваючись від нот, стараються.

Аж ось вступає фортепіано, молоде й задирикувате. Воно встромляє де не слід дисонанси, ускладнює кожну фразу й руйнує гармонію.

Так, кажуть йому, не можна!

Чому, каже воно, ні?

Бо, кажуть, концерти треба грати за правилами.

Ваші правила, каже воно, не для мене.

Чому це?

Тому що я — унікальне.

А ми ж тоді які?

А ви, каже фортепіано, штамповка. Вас легко тиражувати й міняти місцями. Вас не шкода викидати. А я — ручна робота. У мене своя мелодія. І я її мушу проспівати за будь-яких обставин.

Оркестр, не уриваючись, пояснює фортепіану, що воно не перше і не останнє. У кожному творі є таке добро. Замість глибини і тонкоти — шпаркість і замах. Нехай. Подригаєшся, спотикнешся, образишся на весь світ і до останнього такту тарабанитимеш не в склад не в лад свій собачий вальс.

Не дочекаєтеся, каже фортепіано й підноситься на самий гребінь віртуозності.

Це, каже воно всім, через вас промовляє заздрість. Ви б теж так хотіли, але у вас нема ні відваги, ні сил, ні талантів.

Складається враження, що диригент, зіткнувшися з таким зухвальством, кидає на цвіркуна всі свої інструменти. Щоб той не міг більше й пискнути. В реальності ж оркестр скрізь, де можна, підтримує фортепіано й лише удає гнів. Тому що оркестр знає ціну ручної роботи, без якої всі твори будуть на один штиб. Про людське око все виглядає так, наче фортепіано кидає виклик, а оркестр батожить його смичками та дудками. Але насправді все навпаки: оркестр дає йому то опертися на себе, то відштовхнутися, тільки б воно як слід висловилося, тільки б воно дотягло свою пісню до кінця. І чим дужче вони бються, тим більше певності, що слухачі не заснуть і не підуть в буфет, а сидітимуть до кінця, щоб дізнатися, хто кого переможе. Слухачі знають, що будь-який концерт — це варіація на тему всім їм відомої казки. В ній спочатку все гарно й весело, тоді сутужно й боляче, й, нарешті, коли герой бере гору, то всім зразу ж робиться ще краще, ніж колись було.

На цій думці чоловік хлюпає одеколон "Араміс" собі під борлак, щоб припікти поріз і не замастити кров’ю комір сорочки. На виході з ванної він накладає щойно знайдений образ на власне життя і бачить, що в реальності, тобто довкола нього, нема ні балансу, ні гармонії. Диригента і того немає. Кожен свищик цвірінькає свій монолог, на щось скаржиться, комусь погрожує, але ніхто через галас не чує його.

Хіба, не вперше і не востаннє питає себе чоловік, у такому хаосі можна виявити себе?

Він не сумнівається, що за інших обставин на цей час він вже міг би бути відомим художником (достатньо подивитися на той пейзаж, що на кухні, або на автопортрет, який висить над його письмовим столом). Або рок-зіркою (власних пісень набереться у нього на два з половиною альбома). Або вченим, молодим та перспективним гуманітарієм широкого (завдяки самоосвіті) профіля з неординарним поглядом на більшість так званих аксіом.

А ким він зараз є? Викладачем-погодинником, який вже третій рік обслуговує всіх, кого на нього навісять. От цього семестра йому дали групу на так званих курсах резерва ООН. На цих курсах поважні чоловіки, яких вибрали для майбутніх поїздок за кордон, рік із відривом від виробництва вивчають політекономію, історію з географією та одну з іноземних мов. Серед них є такі, що можуть похвалитися кількома внуками, а є й такі, котрі без дітей. Але усі вони — хороші дядьки.

Треба поспішати, каже собі чоловік, треба визначатися!

Він це повторює і вибігаючи з ванної, і по дорозі до садочка, і в автобусі, й під деканатом, куди він заскакує, щоб подивитися номер своєї аудиторії.

* * *

Під деканатом, куди він заскакує, щоб подивитися номер своєї аудиторії, на нього чекають. Високий, худий чоловік у синьому костюмі, сірому