Андріївський узвіз - Володимир Діброва
Дід, батько чоловіка, вважав, що це якийсь недогляд у вихованні. Нас, казав він онучці, не треба боятися. Ми ж, казав він, свої. І радив якомога швидче віддати її у дитячий колектив. Так вони й зробили. У садочку вона, хоч і бігала разом із дітьми й виконувала все, що казали їй виховательки, але за майже два роки не вимовила ані слова.
Єдине пояснення, яке могли знайти батьки, було те, що, коли померла її улюблена баба, дитина зазнала психічну травму. В результаті дівчинка відмовилася спілкуватися зі світом. Хоча можливі й інші пояснення. Та ж сама вихователька дитсадка зі своїм солдафонським підходом. Крім того, дитина могла щось десь почути або побачити, що таке, що поцілило в її тонку дитячу психіку. Наприклад, колись при ній дід показував батькові будинок, в якому жила його коханка. Ще й вихвалявся, на скільки років він за неї старший. Старий був певен, що дитина, яка сидить на задньому сидінні, ще нічого не тямить. Але це так — лише одна з нічим не підкріплених здогадок. Хто може напевне вказати, де кінчається причина і починається наслідок? Факт той, що баба померла від розриву аорти, а директриса садочку вже кілька разів натякала на те, що їхня дитина не бере програму, тому не виключено, що батькам доведеться шукати для неї такий заклад, який би відповідав рівню її розвитку. Кожному, сказала їм директриса, своє.
Їхній педіатр дав їм направлення до психіатра міської дитячої лікарні. Той їх направив до невропатолога, невропатолог — до логопеда, а логопед — до психіатра, але вже до іншого, дуже сивого і проханого.
Під час візиту батьки зізналися лікареві у своїй безпорадності. В тому, що вони воюють із тінню. Ті, хто їм мусив би допомагати, лише удають, ніби щось знають. Ще й залякують.
Я вас, сказав їм психіатр, розумію.
Розповіли вони йому і про дитячого психолога, яка займалася з їхньою дочкою. Виставляла перед дівчинкою купу старих іграшок, а сама виходила з кабінету.
І про логопеда, стрибучу аспірантку, яка розкладала картки з малюнками і питала дитину: а що це таке? А це? А це? Дитина ще більше лякалася. Бо і дорослий не добрав би, що на тих картках зображено.
Не кажучи вже про лікарку, яка відверто їм порадила здати дитину в інтернат, а самим народити іншу, тільки цього разу нормальну. Ви, мовляв, ще молоді.
Коли до кінця відведеної на візит години лишалося п’ять хвилин, психіатр урвав батьків і сказав, що їхній дитині треба стимулювати розладнану функцію мовлення.
Як?
Треба зробити її життя нестерпним. Припинити задовольняти її потреби. Повністю ігнорувати її. Хай помучається. Нехай відчує, що в неї немає іншого виходу, як почати спілкуватися зі світом. Це буде їй уроком!
Всю дорогу від психіатра чоловік не випускав дочку з рук.
Теща наполягла, щоб вони повели дитину на обстеження до психоневрологічного диспансера. Бо там, мовляв, дуже досвідчені кадри.
У диспансері комісія з двох жінок на чолі з чоловіком вислухала їх, постукала дочці молоточками по колінах і сіла радитися.
То який діагноз, запитав голова, будемо ставити? Триста сімнадцять чи триста п’ятнадцять?
Погляди спочатку розділилися, а тоді збіглися.
Триста п’ятнадцять. Зе-Пе-Ер. Затримка психічного розвитку. Будемо ставити її на облік.
Чоловік так ніколи і не вибачив тещі цього обстеження.
Одна знайома, дізнавшися про їхнє горе, порадила викрасти всі документи, які залишилися після обстеження й знищити їх. Інша пропонувала звернутися до бабусі, яка живе в іншій області і не тільки по фотографії ставить діагноз, але ще й на відстані лікує хворобу. Грошей вона не бере, але просить допомогти по хазяйству.
Чоловік з дружиною вибрали найкраще фото дочки і відправили його разом із детальним листом. Але відповіді так ніколи і не дочекалися: бабуся, як сказали їм потім, не вміла читати.
Тоді ж вони від інших людей дізналися, що й зовсім поблизу є багато не менш видючих та втаємничених бабів, які своїм шепотом та припльовуваннями розвіюють уроки та наслання.
Їхні митарства урвалися в той день, коли дочці виповнилося п’ять років. Того ранку вона прокинулася і сказала, що відтепер розмовлятиме з усіма. Чоловік, як завжди, відводив її в садок. Ще в дверях він почув, як вона вітається з вихователькою, тоді щось каже іншим дітям. Він, не прощаючись, вискочив геть, щоб дочка не бачила його сліз. Дружина чекала на нього під садочком. Побачивши його обличчя, вона схопилася за серце, але він вчасно підтримав її. Вони й досі не можуть отямитися від свого щастя.
Зараз вони, як і що будня, поспішають. Чоловік відводить дочку. Біля садочка він штурмує автобус і їде ним до кінцевої. Дружині — у протилежний бік, спочатку пішки, тоді автобусом і знову пішки. Коли до них протягнуть метро, буде простіше.
А поки що вона догодовує дочку, а він на ходу заковтує кашу, бо йому ще треба голитися. У ванні, незважаючи на два порізи, він думає не про йод, і не про лезо, яке слід було замінити ще місяць
