Андріївський узвіз - Володимир Діброва
Всі п’ять років майбутній офіцер наглядав за своїм (а часом і за суміжними) курсами. За що зазнав безліч принижень від усяких чистоплюїв. А найгірше те, що коли настав час для розподілу, то замість посади секретаря аташе у далекому посольстві він одержав повістку, був призваний до війська і направлений в пустелю. Там він два роки працював з партизанами країн, що розвиваються. Жив з ними в одній казармі, перекладав для них лекції з істмату та інструкції із підривання мостів та отруєння криниць. І під кінець строку він так себе зарекомендував, що його прийняли в партію і взяли в органи. На новій роботі йому виділили хай і маленький, але окремий кабінет. Під час обідньої перерви він діставав із портфеля бутерброд, з шухляди — кип’ятильник, заварював в кухлі чай і вів з собою бесіду.
От як, питав він себе, розвідникові без м’яких тилів і без лапи пробитися вгору? (Він не мав сановитих батьків, а питання зі шлюбом був змушений вирішити нашвидку.)
А ніяк, казав він собі.
Що ж мені робити, коли тут такі люди й такі обставини?
Бути, відповідав він собі, попереду обставин. Невпинно збільшувати своє знання про людей. От, наприклад, викладачі цих курсів. Кожен із них може бути джерелом знань як про кандидатів на виїзд, так і про педколектив, який, у свою чергу, також весь час із кимось контактує.
У світлі такого рішення офіцер завів на кожного з викладачів досьє, в яке заносив усе, що міг знайти. Починаючи з приводів до міліції і кінчаючи помилками молодості. От уже де благодатна стаття!
Що мені від вас, мружиться офіцер, треба?
Так. Що?
Я вам хочу допомогти.
Чоловік вирячується. І це — перша ластівка, доказ того, що вибрана офіцером тактика бою діє. Щоб опонент не помітив його переможної гримаси, офіцер напускає на неї свої безвідмовні жовна. Так точно! Якою б мудро досвідченою не була здобич, вона не повинна передбачати ходів мисливця. Це — головний секрет успішних ловів. Ось вона вже панікує. Зараз вона сама підставить під удар своє найвразливіше місце. На цьому етапі завдання матадора — вибрати вірну зброю, визначити місце удару і спрямувати туди блідо-холодне лезо вбивчого аргументу.
Давайте, каже чоловік, краще я допоможу вам.
Ага! Жертва тріпоче і хоче позмагатися? Гаразд. У що будем гратися? У кішки-мишки? У шахи? Чи, може, в "чапаєва"?
Добре, каже офіцер, я згоден. Ви — мені, а я — вам.
А що, питає його чоловік, як я не схочу?
Це, каже йому офіцер, треба не мені, а вам.
Чому це? Хіба я зробив щось погане?
Ну, це вам видніше.
На що ви натякаєте?
Я натякаю на те, каже офіцер, що ми вам довіряємо. Але у відповідь ви також зобов’язані…
Я вам нічим не зобов’язаний!
Жертва, каже собі офіцер, вибирає агонію. Затяжне конання. Що ж, нехай. Це його право.
Він стягує губи так, наче зашморгує капшук, погладжує свою охайну "венгерку" і то напинає, то здуває жовна. Немов подає комусь сигнали азбукою Морзе.
Ви, офіцер скрушно хитає головою, тільки починаєте жити. Тому ще не пізно усвідомити деякі речі. А, зробивши це, вжахнутися і змінити орієнтири. На сто вісімдесят, якщо не на всі триста шістдесят градусів.
Для чого?
Для того, що вам вже на часі виявити себе. Визначитися з партійністю і починати рухатися по кар’єрній драбині. З місця, як казали колись гусари, в кар’єр.
Кілька секунд він марно чекає, що до чоловіка дійде його каламбур.
Ви ж, офіцер не приховує роздратування, не хочете все життя ходити у погодинниках?! У вас — родина. І дитина.
На що ви натякаєте?
На те, що гарний початок, каже офіцер, це половина успіху. А поганий початок — це десь, якщо і не три чверті, то дві третини поразки.
Я не зовсім вас розумію.
В такому разі, офіцер так нахиляється до чоловіка, що мало не торкається щокою його носа, мені доведеться вам дещо нагадати.
Офіцерове око нагадує сире яйце з прожилками, а його зміцнена жовнами щока пахкотить бронебійним одеколоном. Офіцер за допомогою кількох безособових речень відтворює події, що мали місце шість з половиною років тому в регіоні півострова Крим. Чоловіка, тоді ще студента, було затримано в той момент, коли він сходив з автобуса іноземної марки. При ньому було знайдено нові джинси і журнал з ілюстраціями політичного змісту. За фактом фарцювання було складено протокол, про що за місцем навчання тоді ж пішов відповідний сигнал. Але керівництво факультета чомусь не дало ходу цій справі.
Ну що, питає
