Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Чара ірже і встає, щоб дістати з холодильника нову пляшку. Уже відкривши дверцята, жестами мені пропонує. Мотаю головою, відмовляючись. А потім усе ж киваю. Від другої точно не вшатає.

Здається, все йде своєю чергою. І навіть повідомлення, що прилетіло від батька, жодних емоцій не викликає. Зчіплюючи зуби, показую Чарі.

Ренат Ільдарович Бойко: Можеш повернутися у квартиру.

Усе як раніше. Якщо "татко" задоволений моєю поведінкою, проявляючи великодушність, кидає кістку. Тільки я більше на таке не ведуся. Для мене все закінчилося. Крапка. Навіть відповідати бажання немає. Тупо ігнорую. Нехай строчить, що забажає. Пардон, але похуй.

Цей здоровий похуїзм злітає, як дах у штормовий вітер, коли двері вкотре відчиняються, і у вітальню Філі входить Любомирова. Намагаюся загальмувати реакції, але... Бачу її, і все, що старанно піддавав сухому заморожуванню, рветься зі стратегічного ув'язнення й розлітається по грудях величезними гарячими неконтрольованими згустками емоцій. Брак кисню. Смертельна зупинка серця. Очі в очі. Шалений ривок. І все, блядь. Понеслося.

Варя посміхається. У мене все, на хрін, порвало, а вона, мати вашу, як ні в чому не бувало, посміхається. Йде в мій бік. Дорогою з кимось вітається і перекидається якимись репліками. Якби не зоровий контакт і цілеспрямований рух у мій бік, немов і не через мене тут. Хоча, може, й не через мене... Чара присвистує. Піднімається і, кинувши Любомировій "привіт", кудись линяє.

Сука, я, безумовно, не сопля... І все-таки, коли вона займає стілець Чарушина, розмазує. Пиздець, як розмазує. Дивлюся виключно перед собою. Нібито ліниво підношу пляшку до рота. Розширюючи ніздрі, вдихаю солод і хміль, щоб ненароком не захопити її запах. Витримуючи холоднокровність, роблю ковток.

- Привіт!

Голос її пробирає. Зачіпає всі нервові закінчення. Безбожно прошиває струмом.

- Привіт, - відгукуюся сухо. Наказуючи собі повернутися до неї, тим самим спокійним тоном запитую: - Як ти?

Перш ніж відповісти, спалює мене поглядом. Дотла, вашу матір. Говорити нічого не треба. По очах усе зрозуміло. І, як я не намагаюся, знаю, що видаю не менше. З невгамовним голодом жадібно, майже люто обливаю її бурхливою пожежею. Поглинаю.

Варя зациклюється і задихається. Нервово облизує губи й різко вдихає. Сука, жодна фотка, навіть відео, не зрівняється. Мене, блядь, просто підриває. Як я, на хрін, маю це пережити?

- Я нормально, - вимовляє, нарешті, Любомирова. Переконую себе, що стирчу на її губах, щоб вчасно розбирати звуки в гуркоті, що панує навколо нас. На очах - щоб зчитувати підтвердження того, що говорить. Але проблема в тому, що серце видає чи не більше шуму, ніж довбана стереосистема Філі. - А ти як?

З відтяжкою доходить це питання.

- У мене все пиздато, - висікаю навмисно грубо і впевнено.

Соррян, блядь. Вигрібаю, як можу.

- Ясно, - киває Варя. Моргає і несподівано подається ближче. Не встигаю згрупуватися і приховати реакції, коли запахом її обдає. Смикаюся і різко вдихаю. Вона так само швидко опускає погляд донизу. Дивиться кудись на моє плече, але дистанцію не збільшує. - Раз і в тебе, і в мене все гаразд... Ми можемо зараз бути просто друзями?

Минає кілька затяжних секунд. Любомирова піднімає вії. Відновлюючи контакт, ніби на слабо мене бере. І я ніби як змушений видати якусь нейтральну відповідь.

- Можемо. Але не варто.

- Можемо, - зациклюється на першій частині. - Це головне. Можемо - значить, будемо. Друзі, - вимовляє голосом справжнього судді. Інтуїтивно розумію, що потрапив у капкан, але всього масштабу лиха не усвідомлюю, поки Варя не додає: - Потанцюй зі мною, друже.