Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Дурепа! Неможлива дурепа!

У всьому бачу якісь знаки. Насправді, просто надумую.

Якби я була йому потрібна, він би теж щось робив, а не блокував мене в соцмережах.

Усередині мене розгорається справжня пожежа. Усе моє єство охоплює неймовірний жах. Я навіть на місці всидіти не в силах. Підскакую на ноги, міряю кроками кімнату, контрольовано-повільно вдихаю і видихаю, але серце ніяк не заспокоюється.

Навіщо? Навіщо я йому написала?

Несвітла злочинна дурість!

Ідіотизм. Ні, чистий кретинізм!

Не поїду післязавтра в клуб. Звичайно, не поїду! Немає жодного сенсу! Більше немає... Усе, напевно, і справді закінчилося. Боже... Але ж я відчуваю, що ні. Саме час збожеволіти!

Коли телефон сигналізує про нове вхідне повідомлення, ні на що не сподіваюся. Просто відкриваю Лайфграм[1] і приймаю запит на листування, хоч ім'я мені незнайоме.

Треба поговорити, Центуріон. Прямо зараз. Якщо когось зустрінеш, скажи, що йдеш у магазин. Я чекатиму на верхньому поверсі підземного паркінгу ТРЦ - чорний Мерін, номерний знак 9797. У ліфт не сідай. Виходь через третій вихід, ліворуч від тренажерки.

Варто було б поцікавитися, хто це. Але ж я знаю, хто. І незважаючи на те, що не розумію, навіщо все це і для чого такі дивні інструкції, незважаючи на те, що обіцяла собі секунду тому, незважаючи на те, що все ще злюся на нього і на себе... поспіхом збираюсь і йду.

Усім брешу, як і було наказано. Кажу дівчатам і коменданту, що терміново надумала отоваритися в канцелярському, який разом із магазином дитячих іграшок розташований якраз на третьому поверсі ТРЦ. Насилу відбиваюся від компанії, запевняючи, що поспішаю і там гуляти не маю наміру. Швидко пройдуся за списком - зім'ятий папірець заради цього накалякала - і додому, дописувати конспект.

Усе вдало збігається. Менше ніж за півгодини я вже покидаю ТРЦ, який поспіхом пробігла, і виходжу через довгий сірий коридор на паркінг. Машину теж не доводиться довго шукати. Величезний чорний джип із тонованим склом блимає фарами. Згадую, що на схожому танку катався друг Бойки - Шатохін, і сміливо йду прямо до пасажирських дверей.

Не знаю, на що саме розраховую і навіщо взагалі все це проробляю... Не дивлюся на водія, поки забираюся в салон. Ляснувши дверцятами, вчіплююся пальцями в шкіряне сидіння. Дивлюся перед собою на порожній сірий паркінг. Ніяк не наважуюся повернутися й поглянути Бойці в очі. Вдихаю запах його парфумів і тютюнового диму. Цього вистачає, щоб у грудях прокинулася жар-птиця і по спині понеслися мурашки.

Готуюся до того, що Кір виверне характер - грубо і цього разу дохідливо донесе, що крапку поставлено. Він уміє, а я заслуговую. І все одно злюся. Це почуття нарівні з нікому не потрібним коханням метає всередині мене гострі отруйні списи. Поки тишу, яку я так ретельно бережу, контролюючи навіть власне дихання, не розривають гучні клацання дверних замків.

Вирвавшись із заціпеніння, різко повертаюся і уривчасто видихаю:

- Що ти робиш?

Від погляду, яким він мене обдаровує, тут же задихаюся. Та сама безперебійна електрика. Прошибає. Вражає всі найчутливіші точки, розпалюючи по всьому периметру джерело чистого полум'я.

- Скажи мені, що і навіщо ти робиш? Кириле?! Я втомилася! Скажи мені! Що і навіщо ти робиш? Що це за інструктаж? Чому ти мене блокуєш і пишеш з якогось лівого акка? Навіщо ти мучиш мене?

Чекаю хоч якоїсь відповіді, а замість цього... Бойка заводить двигун і, відвертаючись, зриває машину з місця.

[1] Лайфграм - вигадана соціальна мережа.