Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Передай, що я люблю його.

© Варвара Любомирова

Сніг сипле. Скрипить під ногами.

Добре так... Красиво. Чарівно.

Тільки навіщо мені все це? Дивне запитання, знаю. У щасливих людей подібних не виникає. Я на нулі. Згоріла комета. По-іншому не можу охарактеризувати.

- З першим днем зими! - вигукує усміхнена дівчина, що біжить мені назустріч, і тим самим несвідомо нагадує про те, що і я повинна.

- З першим днем зими! - відгукуюся з посмішкою, перш ніж ми розминемося.

Дорогою до академії кілька великих компаній студентів зустрічаю. Деякі з них вітаються, не встигаю знаходити візуально й ініціювати. Радше на загальний хор голосів реагую і відгукуюся. Усі хлопці дружно крокують у бік парку. Здогадуюся, що пізніше повернуться до корпусу тільки за машинами. Мабуть, на честь снігопаду вирішили прогуляти заняття. Я трохи заздрю їхнім безтурботним веселощам. Однак коли хтось із натовпу кличе мене приєднатися, мотнувши головою, з усмішкою відмовляюся.

Як я і припускала, протягом усього дня аудиторії надзвичайно порожні. Присутніх на лекціях можна за бажання перерахувати на пальцях, а від голосу лектора відлуння прокочується. Утім, нормальне начитування матеріалу триває лише першу пару. Під час наступних коїться щось неймовірне. Дороги замело, розчистили тільки всередині містечка. Викладачі, що живуть за його межами, на заняття з'явитися не змогли. День видається якимось сонним і марним. Нам ставлять заміни, але з огляду на те, що слухачів мало, "підставні" лектори не особливо розпорошуються. Дозволяють виходити посеред заняття за кавою і булочками, ділитися між собою провізією і навіть базікати.

Я більшу частину часу проводжу у своїх думках.

Три тижні минуло. Три з ним, тепер три без нього. Дивно так... Самотньо, звісно. Дуже-дуже самотньо. І до болю сумно. Але загалом якось... Якось ніяк, чи що. Я ніби в анабіозі. Вулкан у сплячці. Чекаю, коли мене розбудять.

Кір в академії не з'являється. Чарушин запевняє, що в нього все добре. Розповідає, що працює багато. Ну, це я й сама розумію. У робочому чаті Бойка періодично відписується. У загальних обговореннях бере участь. А я, варто лише побачити його прізвище й аватар, одразу ж втрачаю нитку дискусії. Відмовчуюся найчастіше, тільки тому, що ніяк не можу зібратися з думками. Витріщаюся в екран і рахую гучні удари серця. Знаю, що і його серце в цей момент відгукується. Господи, я в цьому впевнена! Тому й не страждаю так страшно, як улітку. Шалено сумую і відчайдушно чекаю. Чого чекаю? Сама до кінця не розумію. Просто знаю, що... Все ще буде. Не може не бути!

- Ну й погодка сьогодні! - першою заговорюю з Чарушиним, спіймавши його між парами в коридорі.

- Справжній сніговий армагеддон! - сміється Артем. Я за інерцією теж. - Як у тебе справи?

- Для себе чи для Кіра питаєш?

Хлопець закочує очі. Розумію, замучили ми його.

- І для себе, і для Кіра.

- Для тебе - нормально. А для Бойки - інформація відсутня. Скажи, якщо цікаво, нехай сам запитує.

- Дай йому ще трохи часу, - чи то просить за Кіра, чи то просто радить Чарушин.

Мені вкотре соромно стає. Почуваюся якоюсь загубленою липучкою. І начебто нічого такого не роблю, жодного відкритого тиску не чиню, не дзвоню, не пишу, зустрічей не шукаю... Але все-таки засмученим супутником себе відчуваю. На особливій секретній частоті подаю сигнали "SOS".

Схиливши голову, витримую нетривалу паузу, тільки щоб вирівняти дихання.

- Дізнався, де він зараз живе?

Чарушин киває, коли я погляд піднімаю.

І тут же попереджає:

- Сказати не можу.

- Розумію, - поспішно запевняю я. - Просто хочу знати... Хочу знати, що все нормально.

- Усе нормально.

- Сьогодні побачиш його?

- Ага. Домовлялися зустрітися.

Повисає друга незручна пауза, під час якої я щосили стримуюся, щоб не запитати: "Де і о котрій годині?". Та що там за часом! Головне - де. І я була б готова чекати весь день.

- З ним точно все гаразд, Тем? - голос зривається, видаючи не тільки занепокоєння, а й частину інших неспалених емоцій. - Ти ж мені правду кажеш? Усе добре в нього?

- Звичайно, - Чарушин проявляє незмінне терпіння. Упевнено і якось заспокійливо говорить. - Хіба я колись тебе обманював? Чоловіки так себе не поводять.

- Боже, тобі точно сто років! - вигукую з полегшенням і відвертим захопленням.

Хочеться заплакати. Очі сльозяться. Я обмахуюся долонями, щоб швидше пішов цей приплив емоцій.

Артем так само спокійно посміхається.

- Щось ще передати Бойці? - пропонує, як завжди, послужливо.

Пориваюся сказати, що таким хорошим бути не можна. Але, подумавши, все ж користуюся великодушністю друга.

- Передай, що я люблю його, - видихаю дуже тихо.

Чара повільно моргає. І так само повільно киває.

- Буде зроблено.