Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Можемо. Але не варто.

© Кирило Бойко

- Пиво будеш? - запитує Філя і маячить напівпорожньою пляшкою "Корони".

- Одну, - киваю я.

Обіцяв Курочкіну не убухуватися, та й сам не хочу. Бажання брати участь у якійсь тухлій пиятиці давно зникло, але й у чотирьох стінах стирчати втомився. Увійшовши в будинок Філімона, встиг порадіти, що народу все-таки не так багато, як бувало раніше.

Як пізніше виявиться, рано зрадів. Варто було мені примоститися зі своїм пивом за барною стійкою, трапилася навала першого галасливого натовпу. А після них... двері вже не зачинялися.

- Ти серйозно всю академію покликав? - роздратовано видихаю я, дивлячись на сяючого, немов новорічна ялинка, Філю.

За роки дружби шматком гірлянди на шиї мене, звісно, не здивувати. Але начебто зарано він цього року заряджає. З колонок рубає якась нудотна танцювальна попса, і цей невгамовний придурок, не випускаючи з рук пляшки, демонструє всім присутнім стратегічну рухливість нижньої частини свого тіла. Типу танцює, у нього там якась школа за плечами. До слова, століття тому її пройшов, але сам Філімон стверджує, що талант не забути і навіть не пропити. Як бухне, навпаки, так і лізе це з нього.

- Узагалі нікого не кликав. Оголосив, що вхід сьогодні вільний. Хуртовина, пішки кудись іще вибратися нереально... Усі й валять до мене. Сам знаєш, як це буває, - каже Фільфіневич і, клацнувши пультом, вмикає вже конкретну дичину.

- Блядь, я сподіваюся, цю муть ти не для себе врубив, - стогну, прикладаючи запітнілу пляшку до чола. - Скажи, що зараз вийдуть стриптизерки.

Філя ірже і мотає гривою. Хрін зрозумієш - чи то відповідь, чи то просто судоми в такт клятої музики. Відвертаючись, зосереджую увагу на Чарі.

- Як ти? - зустрічає запитанням раніше, ніж я сам встигаю щось сказати.

Відразу приземляє. Ні, прибиває до підлоги реальністю.

- Нормально, - видихаю похмуро.

Я не розмазня.

Я зібраний, зосереджений, у міру спокійний.

Нагадую собі всі ці залізобетонні факти. Повторюю кілька разів. Блокую все зайве. Контролюю рухи й дихання. Тільки серце заходиться, наче скажена псина. Варя мала рацію, над ним втратив керування. Навчився з цим жити, і добре. Нехай довбає. Поки ребра і плоть міцніші, далі грудей не вискочить.

- Депеша для тебе є, - неголосно повідомляє Чара. - Готовий?

Вдих глибокий на весь об'єм легенів. Повна заморозка почуттів.

- Вали.

Повністю завмираю.

Чара завбачливо штовхає мені стопку з якимось пійлом і механічним тоном видає:

- Варя веліла передати, що кохає тебе.

Після такого, звісно ж... Різко видихаю. Вдихаю. І намахую дбайливо підсунуте бухло. Обпалюючи вогнем, швидко паралізує. Тільки ненадовго. Секунда, дві, три... І розриває. Усе горить. Не впевнений, що пику неупередженою тримаю. Та й похрін. Зараз продихаюся, і почне гоїтися.

- Як вона? - сипло видаю і від безнадії роблю ковток пива.

- А це, сказала, щоб сам запитував.

Закушуючи губи, майже усміхаюся. Хитаю головою. Притискаю до губ кулак і завмираю.

- А ти сам як?

Чара знизує плечами.

- Напевно, у районі твого.

- Настільки погано? - дивуюся я.

Артем киває і теж хапається за пиво. За раз не менше половини перекидає.

- Тримайся, - видихаю я.

- А нічого іншого не залишається.

Музика стає голоснішою. Відсторонено спостерігаю за тим, як Філя кружить якусь дівчину, а Тоха просто посеред вітальні, поруч із ними, розкладає на столі свою нинішню, я б сказав - півгодинну, подругу. Хтось відрубує верхнє світло, залишається тільки точкове підсвічування і стробоскоп.

- Даремно ти не захотів у нас залишатися. Мама засмутилася, - повідомляє Чарушин, перекрикуючи музику.

- Я ж пояснив. Мені у вас довго не можна.

- Зрозумів я... Просто воно, і справді, якось одне на одне, - майже у вухо мені кричить. - Ну, а у Франкенштейна як? Круто, що він, почувши про твою ситуацію, зголосився...

- Та пішов він під три чорти, - видаю без жодної злоби. - Такий самий задушливий удома, як і в академії. Навіть гірше. Але я, зашквар зізнаватися, звикаю, - перериваюся, щоб сьорбнути пива. Добре, що темно - не видно мою червону пику. - Знаєш, Курочкін часом розумні речі транслює. Часом! Не завжди, звісно... - зітхаю. - Загалом, майже не задовбує його бубніння. Уживаємося. Хоч я й не розумію, на хріна йому все це потрібно? - не вперше задаюся цим питанням. Відповіді не знаходжу. Крім як... - Варто визнати, напевно, Франкенштейн із тієї верхньої касти - людинолюб. Зараз викуповую, що в усіх наших конфліктах гондоном тільки я був. А він типу... Як це... Він реал без будь-якої вигоди допомагає. Тупо безоплатно.

- Згоден.

- Але методи у нього, як не крути, найчастіше їбучі.