Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Це стає останнім, що я запам'ятовую. Слідом довга, довга темрява.

***

- Ну й запах від нього... Фу-у-у-у... Несе, як із бочки з брагою!

Перші кілька секунд після того, як свідомість вмикається, від звуків жіночого голосу жахаюся. Я ж нікого не трахав? Я ж не міг? На хрін мені це треба!

- Ти цю бочку де нюхала? Усе тобі "фу". Чого прискакала?

Впізнаючи голос Чари, подумки з полегшенням видихаю. Загальмовано наздоганяю, що вдома в нього, а розмова з кимось із сестер. Молодша - найогидніша. Точно вона.

- Хотіла подивитися, кого ти вночі притягнув... Цікаво...

Щось кілька разів роздувається і лопається, немов бульбашка жувальної гумки. Очі не розплющую, але здається, що бачу. Пам'ять спрацьовує.

- Подивилася? Все, дріб’язок, сховайся.

- Ховаюся, - гундосить дівчисько співуче. - Там, до речі, мама на сніданок кликала.

- За кілька хвилин спустимося.

Двері грюкають, дрібна зараза зовсім не щадить мій казанок. Морщюся і стогну від болю, який розриває голову на частини.

- На тумбочці вода і дві таблетки, - реагує Чара. - Пий, у душ, і снідати. У цьому будинку пропускати трапези не можна.

- Знаю, - хриплю.

Обережно сідаю. Відкриваючи повіки, згрібаю пігулки. Закидаю в рот і жадібно заливаю їх водою. Чарушин під руку не лізе, тупих коментарів не відпускає і вчорашнього не згадує. Але навіть після душу я почуваюся так, ніби помер і воскрес якимось недосконалим організмом. З непропорційно великою головою - її не тримає ослаблене тіло. Із надто довгими важкими руками - їх невблаганно тягне до землі, ледь не завалююся від цієї ваги. Із напівсліпими запаленими зіницями - вони болять і сльозяться безперервно. Із надто тонкою шкірою - її все дратує.

- Доброго ранку, - вітаю батьків Чари і трьох сестер-тріскачок, які не замовкають, навіть щоб відповісти мені. Кивають і далі гудуть, як бджоли, блядь. Намагаюся не дихати, поки тисну Артему Володимировичу руку. Соромно, але дивлюся в очі. Не вперше, на жаль, у такому стані в їхньому домі з'являюся. - Як воно?

- Порядок. А ти як? Ожив? - "батя" сміється, але без підйобу. По-батьківськи журить, тільки тут і бачив таке ставлення. - Більше не будеш? Ну, тиждень точно.

- Тиждень точно, - сміюся у відповідь, хоч і болем усе на цю буденну дію відгукується.

- Займайте місця, - підключається Тетяна Миколаївна. - Зараз я вас усіх вилікую.

Сідаю на своє звичайне місце. Інстинктивно затримую дихання, коли переді мною виникає тарілка незрозумілої паруючої рідини. Потім згадую, де перебуваю, і вдихаю. Пахне солодко, але нудоти не викликає.

- Їж, їж, - сміється Тетяна Миколаївна. - Першу ложку через силу, а потім відчуєш, одразу легше стане.

- Спасибі, - все, що я придумую відповісти.

У цьому будинку хочеться дякувати. І я завжди їм усім заздрю. Трохи. Ні, звісно ж, багато. Але так... По-доброму, чи що. Перебування тут глушить у мені всі мати. Відчуваю себе зовсім іншою людиною. Іноді страшно від цього, тому й приходжу рідко. Боязно, що потім важче буде сприймати свою власну реальність. Але сьогодні я дозволяю собі розслабитися і не думати. Просто не думати.

Після сніданку Чара, щоправда, знову, щойно ми йдемо в його кімнату, насідає на мене зі своїми розпитуваннями.

- Що думаєш робити далі? Коли в тебе це лайно зійде?

- Не знаю. Не вирішив ще, - видихаю, і перші плани дозрівають, ніби самі собою. - Для початку мені потрібен ноут, щоб продовжити роботу. Потім... Потрібні гроші. Багато грошей.

- У Філі точно знайдеться зайве "залізо". Позичить без проблем, сто пудів.

Не звик до такого. Щось у когось позичати? Повний зашквар. Але зараз виходу немає. Відкозиряв, походу, своє.

- Крім того, Варині двісті п'ятдесят штук...

Не даю договорити.

- Збожеволів? Ще я її гроші не тягав!

Щоки пече різкий викид крові.

- Ну, чому її? Нібито вона тобі борг повертала...

- Все одно. Віддай їй назад!

- Це ти таки дибнувся! Як я їй віддам?

- Не знаю. Не парить.

- Задовбали ви, - беззлобно видихає Чарушин. І, нарешті, ставить найголовніше запитання: - Невже серйозно? Не підеш до неї?

- Навіщо?

- Пояснитись.

- Уже пояснив.

Знаю, що тупо все вийшло. Як уже вийшло. Що ще я міг їй сказати? Вибач, я не можу зараз взяти за тебе відповідальність? Як би це виглядало? Який я мужик взагалі?

Зітхаю від безсилля. Подихаю без неї. Просто подихаю.

Мачуха, судячи з усього, побажала вийти чистенькою, тому батько і поставив таку вимогу, що розрулити все повинен я, не домішуючи родаків. Були б гроші, послав би обох! Інакше як жити спокійно, після того, як усе це почув, вивчив історію хвороби, статистику, сам покопався в інеті? Були б гроші... Будуть! Повинен дістати. Повинен.