Невинність в розплату - Кіра Шарм

Нутро пропалює. Що він чув? Чому його погляд такий важкий?

      Тисне. Придавлює до землі. Одним поглядом змушує видати всі таємниці. У всьому зізнатися.

   Роздирає шкіру. До м'яса. Їдкою кислотою.

- Марі.

   Його голос вириває з дурманного полону погляду.

   Лише для того, щоб, як у киплячий казан, кинути в новий, ще більш в'язкий дурман.

   - Мені не подобається, що ваш батько дозволяє вам таке. Бути на вулиці. Вночі. Нехай навіть тільки за огорожею. Жінці не личить розгулювати самій вночі на вулицях.

   Він говорить суворо. Рвано. Різко.

   І всередині все стискається. Знову і знову. Перед очима темніє.

   Його це злить? Приводить у лють? Я чітко чую майже скажені нотки в його голосі, хоч обличчя й залишається непроникним. Крижаним. Висіченим із каменю.

   Але лють метається і в очах.

   О, Боже. Якщо він дізнається... Якщо він тільки дізнається...

   - Стільки клопоту й переживань із цим весіллям, - видавлюю із себе слабку, дуже бліду посмішку.

   Дивуюся, як не тремтять губи.

   Як я, чорт забирай, ще не зомліла і не впала просто йому під ноги.

  - Переполох. Усі хвилюються. І я... Просто не можу заснути.

   - Весілля має радувати, - його голос раптом перетворюється на чистий розплавлений оксамит.

   І очі.

   Його очі опиняються поруч із моїми. Зовсім поруч.

   В'язкою прірвою. Таким же чорним оксамитом.

   У якому раптом хочеться потонути. На мить. На мить. На хвилинку. І серце заходиться з шаленою  швидкістю.

   - Адже це свято. Радість, так, Марі?

    - Звичайно, - ошелешено видихаю, не розуміючи цієї зміни.

   - Слово предків для мене непорушне. Це святе. Але... Наші традиції дозволяють брати не одну дружину.

   Його пальці раптом лягають на мої губи. Обпалюючи. Пронизуючи струмом і вогнем до нутрощів.

   Завмираю.

   Не можу моргнути. Не відводжу очей від його зовсім почорнілого погляду.

   - Я б хотів. Щоб ти подумала, - обплітає мене мороком свого голосу. Оксамиту. Сили. Ріже по всім нервовим закінченням. Не відриваючи пальців від губ.

   Викликаючи всередині пожежу. Справжнє полум'я. Воно біснується всередині мене. Спалює. Пожирає.

   - У домовленості немає вільної волі. Це традиція, яку ми повинні шанувати. Але в іншому... Подумай, Марі. Подумай, дівчинко...

   Проводить пальцями по губах до самого краю.

   Змушуючи потужний струм спалахувати під шкірою.

   Зникає. Розчиняється в чорноті ночі. Як тінь. Як привид. Справжній велетенський привид.

   Ледь провівши своїми губами наостанок. Не торкнувшись. Тільки поруч. Обпаливши своїм повітрям, своїм диханням. Отруївши.

   І ніби залишивши слід. Клеймо.

   Губи горять. Здається, навіть коли торкаюся руками, їх обпікає.

   О, Боже.

   Завмерши, дивлюся йому вслід. А потім кидаюся бігти.

    Задихаючись, збиваючись із дихання.

   Одним помахом перестрибую високу огорожу. Навіть не пам'ятаю, як ввалююся в нашу кімнату через вікно.