Ти нікому не розкажеш - Олекса Мун (Alexa Moon)

Зачиняю за собою двері чорного Камаро і дивлюся в лобове скло. Відчуваю неприємне печіння на лівій щоці. Аріс дивиться в мій бік і, швидше за все, хоче прибити мене.

— Виходить, ти повернулася? — стримано вимовляє хлопець. Поки що стримано.

Від звучання до болю знайомого голосу серце збивається з ритму. Напевно, я скучала за ним сильніше, ніж мені цього хотілося.

— Приїхала й одразу до нього поскакала? — уловлюю короткий кивок голови, у бік кафе навпроти, але все одно намагаюся сидіти смирно та дивитись прямо.

Я стійко винесу цей невгамовний порив сісти до нього в машину. З якихось незрозумілих причин хочу бути ближче до нього. Може до нього тягнеться наша дитина?

— Я не одразу поскакала до нього, — наважуюсь відкрити рота. — І приїхала я вчора!

— Знаю! — відвертається, обхоплює довгими пальцями кермо.

— Відвези мене на Садову шість, — кажу трохи грубіше ніж хотілось і тут же м'якше додаю: — Якщо тобі не складно, звичайно.

Короткочасний спалах гніву на його «знаю» дряпнув розбурхуючи параною. Він що стежив за мною?

— Що на Садовій? — заводить мотор.

— Звідки знаєш, що я приїхала вчора? Ти стежив за мною? — вперше за цей час повертаюсь у його бік, а Аріс навпаки — занадто захоплений дорогою.

— Допустимо.

— Навіщо?

— Ну не міг же я тебе залишити одну. Он, сьогодні півдня за тобою не приглядав і ти вже з якимсь покидьком обідаєш.

Його бавить ця ситуація. Навіть посмішку не дуже намагається приховати.

— Сподіваюся, за місяць ти добре розвіялася і більше не збігатимеш.

— Розвіялася, відпочила. Задоволений?

— Чесно? — повертається до мене.

— Ну?

— Я буду цілком задоволений, коли ти сидітимеш під замком у моїй квартирі. — Побачивши мій здивований погляд, буденно додає: — То що там на Садовій?

Мій спеціаліст УЗД. Але я маю сумнів, що йому потрібно про це знати.

— Приїхали! — оголошує брюнет, коли машина зупинилася у паркувальній кишені.

Залишок дороги ми провели мовчки. Кожен думав про своє. Я, наприклад, страшенно нервувала. Мені з одного боку хотілося, щоб Аріс пішов зі мною, адже дитина вчинок його бажання. Але я не знала, як йому запропонувати. Язик не повертався.
З іншого боку, мені дико хотілося, щоб хлопець зник, випарувався. Більше не тиснув на мене своєю моторошною енергетикою, та не заганяв у безвихідь своїми відвертими фразами.

— Мені піти з тобою?

Аріс як завжди вирішує все за мене. Вирішує мою заплутану дилему. Його питання більше схоже на твердження.

— Як хочеш, — відповідаю плутано, вибираючись із пасажирського сидіння.

Цікаво, якою буде реакція, коли він насправді зрозуміє, де ми опинилися?

— Хочу! — летить мені в спину.

Зайшовши до будівлі, ми потрапляємо у довгий коридор. Яскравий, на вигляд стерильно чистий, як і буває у лікарнях. Але тут немає характерного запаху спирту та хлорки — а це вже перевага приватних клінік.

— Одягни бахіли, — виймаю дві пари й тицяю одну Аріс.

— Куди ти привела мене? — спантеличено крутить головою на всі боки.

— Нам на другий, — киваю на двері з намальованими сходами. Іду до неї.

Аріс випереджає мене і по-джентельменськи відчиняє двері, впускаючи мене першою. Невже тривала розлука щось змінила у ньому?

Піднімаючись сходами, слухаючи целофанове шарудіння позаду. З кожною подоланою сходинкою серце починає битися частіше. У кров бризнула нервозність і тепер вона поширюється по всьому організму. Але задню давати пізно.

— Вітаю, — звертаюсь до усміхненої дівчини за стійкою. — Я до Усачова на третю годину записана.

— Так, — швидко бігає очима по монітору, киваючи. — Зачекайте, будь ласка, кілька хвилин. Зараз вас запросять. Кабінет номер дванадцять.

— Дякую.

Розвертаюсь і врізаюсь у кам'яну спину Аріса. Він ошелешено дивиться на відвідувачок з округлими животами й до кінця не може зрозуміти куди ми приїхали.

— Аріс, ми йдемо далі! — штовхаю його. — Ми створюємо чергу.

— Куди ти привела мене? — як заворожений, повторює фразу.

— Ти думав заробив дитину і все? — падаю на порожній стілець під кабінетом. — Ні, разом будемо відвідувати всіх лікарів. Зараз ми приїхали на планове УЗД.

— Стоп, — опускається поряд, — Ти зберегла… ні, постривай, — різко змінюється в особі, від чого його риси стають загостреними, а очі наповнюються небезпечною пітьмою. — Ти хочеш сказати, якби я не під'їхав, ти б з тим покидьком поїхала на узі? Чи це він батько дитини? — уїдливо вимовляє.

— Ні!

— Софіє Максимівно, — двері відчиняються, і у дверях з'являється миловидна жінка років сорока. Вона як справжнє рятувальне коло, вчасно кинуте тому, хто потопає. Хоча тут коло не допоможе. Та буря, що блискавично розігралася в Арісі, швидко розірве це «рятувальне коло» на дрібні шматочки.

— Павло Аркадійович чекає на вас, — відчиняє двері ширше.

Користуюсь цією можливістю, прослизаю до кабінету.

— А тато, йде? — вимовляє жінка.

— Йде! — гарчить у відповідь Аріс зриваючись з місця.

— Доброго дня, Софіє. Як ви себе почуваєте? — цікавиться лікар, поки його асистентка, стеле одноразове простирадло на канапу.

— Все добре. Тільки трохи нервую. - Вішаю сумку на гачок. Підходжу до канапи та роззуваюся. Я сьогодні спеціально одягла сукню, щоб не зволікати з одягом. Готувалася.

— У вашому становищі не можна нервувати. — Відповідає по-доброму чоловік.

Павлу Аркадійовичу на вигляд теж не більше сорока. Ідеально випрасуваний халат, стильні окуляри. Симпатичний.

Як думаєте, через скільки часу вибухне бомба, на ім'я Аріс, адже він не знає найголовнішого — це узі проводиться за допомогою вагінального датчика.

— Якщо ви готові, — чоловік розглядає мене, спускаючи на ніс окуляри, — тоді роздягайтеся й почнемо. Не втрачатимемо часу.

— Що означає роздягатися? — бахає Аріс, мало не валиться зі свого місця, куди його люб'язно посадила асистентка Усачова. — А це хіба не те УЗД, де якоюсь хернею по животу водять?