Ти нікому не розкажеш - Олекса Мун (Alexa Moon)
Минуло три тижні.
Останній тиждень серпня. За вимитими панорамними вікнами блукають незнайомі люди.
Більша їх частина — це, звичайно ж, матусі, які поспішають в останній тиждень літа, зібрати своїх чад до школи.
Я чекаю не дочекаюся, коли закінчиться це безглузде літо. Мені воно не сподобалося. Минуло всього три місяці, а мені здається, що минули довгих три роки. За це літо я подорослішала; вбила тисячі нервових клітин; навчилася говорити вголос про те, що мені не подобається. Але ось розбиратися в людях, мабуть, я так і не навчилася, бо як пояснити те, що я зараз сиджу в кафе з не дуже приємним чоловіком?
Поняття не маю, навіщо я погодилася на цю зустріч. Мабуть, щоб щось довести собі… чи… Арісу? Або мені просто стало нудно.
Так! Швидше за все останнє.
— Цього навчального року я мала вступати в універ, — допиваю свій айс лате, не відриваючи очей від вулиці за вікном.
Раптом мене накриває емоціями й хочеться відверто розповісти яка відчуття тонуть у моєму серці. Але це швидко минулося. Випарувалося, варто було моргнути.
— Тобі замовити ще? — киваючи у бік порожньої склянки, рівно вимовляє хлопець навпроти.
— Ні дякую, це занадто. — Не дивлюся на нього, продовжую дивитися у вікно.
— Чому ти ніде не працюєш? — повертається до поїдання свого замовлення, продовжуючи невинну розмову.
— Тому, що схоже, я вступила до «сімейно-будівельного», сама того не чекаючи. — Посміхаюся, складаю руки на грудях.
У сімейно-будівельний без сім'ї. Але це вже не має значення. Я давно прийняла рішення і не збираюся його міняти.
Я не змогла вбити дитину. Щоправда, про неї, то ніхто й не знає. Окрім трьох осіб, звісно.
Батькам теж не повернувся язик розповісти. Я знову повернулася сюди, до цього міста, бо тягнуло. Не хочу бути той, хто приніс у подолі батькам дитину.
Я зможу впоратися зі всім сама. Сьогодні, до речі, йду на УЗД і, можливо, почую як б'ється серце моєї маленької крихітки.
Аріса я не бачила вже близько трьох тижнів. Відколи вони з Владом замкнули Каріну в якійсь особливій психлікарні. Я не хочу вдаватися до подробиць, тим більше вони мені не цікаві. Можливо, вона заслужила на це, а може ні. У будь-якому випадку, я рада, що мені не доведеться в страху повертатися вночі додому, боячись зустріти її десь у темряві.
— Це як? — хлопець відривається від свого бургера та скинувши брови, незрозуміло дивиться на мене. Допитливим поглядом, витягує мене зі своїх думок.
Мені стає важко підтримувати розмову. Останнім часом я частіше мовчу. Зариваюсь у власні думки, намагаючись відтворити події останніх місяців та зрозуміти свої помилки.
Їх виявилося дуже багато. Кожен мій вчинок рано чи пізно перетворювався на провину, помилку.
Можливо, я думала зустріч із цим «старим знайомим» зможе заспокоїти мене. Не вийшло. Пора закінчувати.
— Ніяк, Валентине Леонідовичу. Гаразд, давай до діла. Для чого ми тут? Не вірю, що тобі стало нудно і ти вирішив запросити на ланч малознайому людину. Скажи чесно, ти збирався мені якось загрожувати?
Судячи з його зовнішнього вигляду та наявності вогнепальної, нехай пістолет і не тут, але я знаю, що він існує і Валік не соромиться ним користуватися, на думку спадають тільки такі думки.
— Валік! — виправив мене, брюнет опускає погляд назад на стіл та тягне до себе салат. — Я, здається, казав, щоб ти називала мене Валік.
— Навіщо я тут?
Він зателефонував мені вчора ввечері. Попросив про зустріч. Не можу пояснити якого біса я погодилася на цю зустріч, але я тут. Можливо усьому виною гормони. Можливо, ні…
— Ти обрала не ту людину. — Втрачає інтерес до їжі та повністю зосереджується на мені.
— Ти зараз серйозно? — згуб зривається нервовий смішок. — Чому ти так вирішив?
— Просто знаю.
— Кого мені треба було вибрати, тебе? — ляпаю, не подумавши. — Чим ти кращий за Аріса?
Все-таки недаремно я погодилася на цю зустріч. Вперше за три тижні я відчуваю щось. І начхати, що ці почуття на межі сарказму та переповнені іронією.
— Так.
— Чому ти так вирішив?
— Вважай, у мене є над здібність. Я бачу людей наскрізь. Такій гарній дівчинці нічого робити з таким психом як він.
Псих. Це слово як особливий тригер, який клацає в потрібному напрямку: час йти.
— Маячня! Я йду звідси! — лізу в сумку по гроші.
— Це зараз мої слова тобі здаються маячнею, але коли в нього вкотре поїде дах і він тебе відпиздить… ну не знаю, скажімо на фоні ревнощів, тоді ти зрозумієш, що це не маячня. — Не вибираючи виразів, Валентин б'є просто в ціль..
Ні я не вірю, що Аріс мене чіпатиме. Але збрешу якщо про це не думала... особливо в пориві ревнощів.
— Задумалася, все-таки? — погано посміхається, дивлячись, як я зависла з кількома купюрами в руці.
— Я просто не розумію, навіщо тобі це все? — кладу гроші на стіл, підсуваючи їх ближче до центру. — Навіщо ти так дбаєш про моє життя? Ти навіть не знаєш хто я?
— З очей видно, що ти добра. Просто не хочу, щоб чергова гарна дівчинка ламала своє життя, пов'язуючи свою долю з покидьком. — Відкидається на спинку стільця.
— А з тобою не зламаю своє життя? Так?
— Час все зробить, — підтискає губи.
Таке власне ставлення дуже дратує. Здається, що він має якийсь «пунктик» на цю тему. Не знаю, що в нього сталося і хто там пов'язав своє життя з покидьком, але мене не треба вивчати життю. Я не хочу бути лялькою, яку беруть пограти всі кому не ліньки. «Грають», як їм заманеться, переставляючи ноги за мене, думаючи, що так буде краще… скоро від мене нічого не залишиться, а я так не хочу.
Я хочу мати змогу вибирати. Хто, крім мене, знає, як мені буде краще? Ніхто.
Здається, я вже давно визначилась із вибором. Серце, що б'ється під власним серцем — тому підтвердження. Моє перебування в цьому місті є ще одним підтвердженням. Залишилося тільки домовитися мозку з серцем, приймаючи цей вибір, але мозок поки що перемагає.
