Щоденник Ніни - Рін Фольк

— Що нам робити, Максиме?

— Викинь усе погане з голови. Я вже все вирішив. Формальності лишив на завтра.

— І що ж це? Які формальності?

— Ніно, довірся мені й не питай ні про що. Завтра про все дізнаєшся. Присягаюся.

Довіритись? Не вперше. Кому ж, як не йому?

— Я кохаю тебе, Максиме.

Граніт підняв догори її обличчя і почав цілувати ніжно, дбайливо — спочатку, але потім, як завжди, пристрасть накрила їх з головою. Ніні навіть не довелося робити зайвих рухів. Максим розстебнув штани, відсунув убік жіночі трусики, і вони з'єдналися. Повільно рухалися та знову цілувалися. І до завершення дійшли разом.

Ніна лежала на чоловікові та зовсім не хотіла ворушитися. У першу мить вона подумала, що не дочула, коли Граніт вимовив:

— Я не можу без тебе жити.

На Ніну негайно зійшло умиротворення. Вона готова була довірити цьому чоловікові своє життя. Вже довірила.

Максим покинув будинок рано-вранці, залишивши замість себе охоронців — одного під дверима квартири, другого на вулиці біля самого входу.

Щоб зайняти себе, Ніна приготувала обід, вимила ванну, закинула у прання речі, пробувала читати, але не могла зосередитися на тексті. Тоді вона схопила блокнот і почала описувати лісове озеро, зроблений з колод будинок, сауну. Якось само собою в тексті з'явилися герої, які зайнялися коханням у цьому чудовому місці.

Ніна ледве встигла закінчити розповідь, коли до будинку увірвався Гранін, підхопив Ніну на руки та закрутив по кімнаті. Вимовив весело:

— Збирай речі. Виїжджаємо.

— Куди?

Ніна нічого не розуміла. Якщо все так погано, що потрібно терміново їхати, то чому Максим веселиться? — Коханий, з тобою все гаразд?

— Краще не буває. Вирушаємо на курорт на десять днів.

— Курорт?!

— Ти не любиш море?

— Не знаю. Я ще там не була. Скажи, що з тобою? Не лякай мене.

— Я вільний! Майже, але це не має значення.

У Ніни паморочилося в голові.

— Віталіна дає тобі розлучення?

— Дасть, нікуди не дінеться.

— А твій капітал?

— Без капіталу я тобі не потрібен? — Ніна вдарила Граніта у живіт. Той скорчився. — Боляче!

— От і чудово.

— Так що, береш мене за чоловіка без грошей?

— Ти все залишаєш Віталіні?

— Майже все. Та біс з ними, цими грошима. Ще зароблю.

— Заради мене?

Нінин голос здригнувся. Вона не могла повірити, що через неї чоловік віддав майже весь свій капітал. Чималий, інакше Віталіна не чіплялася б за нього так відчайдушно.

— Моє головне багатство — це ти та діти, яких носить кохана жінка. Тільки дурень таким ризикуватиме. А я — не дурень. Чи ти думаєш інакше?

Вони дивилися одне одному у вічі. Ніна плакала, але сльози не витирала. За неї це робив Максим.

— Думаю, що я — найщасливіша у світі жінка.

— Ще одне слово, і я почну тебе роздягати. А нам вже доволі швидко вилітати. За час відпустки адвокати владнають формальності, і ми зможемо розписатися.

— Ти хочеш на мені оженитися? Але я... Я така звичайна. Зовсім не публічна. І освіта в мене…

— Я краще знаю, що мені потрібно. Так ось: мені потрібна лише ти. Може, ти не хочеш за мене заміж?

Ніна не підозрювала, що колись почує у голосі Граніта невпевненість. Вона не могла допустити, щоб коханий засумнівався у собі чи в ній хоч на мить.

— Дуже хочу. І лише за тебе. Давай-но потім переїдемо кудись. Не можу більше зустрічатись з Віталіною.

— Все буде так, як ти захочеш.

— А чого хочеш ти?

— Можна, я залишу твій Щоденник на згадку?

— Ти його зберіг?

— Перечитую іноді.

— Мій Щоденник?!

— Наш Щоденник. Відтепер у нас усе спільне.

«Ущипніть мене! Це не сон?"

— Роби, як вважаєш правильним.

— Який я розумний! Вибрав найкращу для мене дружину. Слухняну.

— Впевнений? — підійняла брови Ніна, хоч і сама знала, що ніколи не може відмовити цьому чоловікові.

— Але помріяти можна?

— Треба.

* * *

За два місяці Максим та Ніна без зайвої метушні та у присутності двох свідків розписалися. Вони переїхали жити в інше місто — якомога далі від Віталіни та неприємних спогадів.

Шкода, що в будиночку біля озера вони вже не могли бувати так часто, як раніше, але підходив час пологів, і молодята вже не ризикували їхати далеко від пологового будинку. Вони чекали на хлопчиків, і Граніт весь світився від гордості. А ще з ентузіазмом взявся за нові проєкти, щоби забезпечити близьким людям безбідне життя.