Ти нікому не розкажеш - Олекса Мун (Alexa Moon)

Моя втеча триває не довго та закінчується вона поверхом нижче. Зовнішній вигляд не підходить для цього спонтанного рішення. Піжама не найкраще вбрання для прогулянки вулицями, але й залишатися з цими двома — не було жодного бажання.

Я мимоволі почала почуватися воланчиком для бадмінтону. До того ж користуються мною без мого відома. Перекидають «з рук до рук», намагаючись щось довести. Кому довести? Один одному? Мені доводити нічого не треба.

Я просто хочу, щоб мені дали спокій. Мені потрібен час, щоб обрости бронею. Без неї буде дуже складно протистояти Арісу під час особистих зустрічей. Про Валентина Леонідовича я й думати не хочу.

В однокімнатній квартирі піді мною жила дівчинка-фрілансер. Я точно знаю, що вона зараз удома, тож вирішую перечекати бурю в неї. Ми з сусідкою не найближчі друзі, але думаю дівчина мені не відмовить у гостинності.

Увечері повернуся до квартири, зберу речі та поїду додому. Досить з мене самостійного життя. Не вийшло…

Натискаю кнопку дверного дзвінка та чекаю кілька хвилин. Вже починаю нервувати, але вчасно вловлюю тихе шурхання за дверима.

Звук клацання. Двері відчиняються. Переді мною з’являється здивована сусідка.

— Привіт, Стасю! Пояснювати довго… але можеш мене впустити до себе… до вечора?

Дівчина відступає вбік. Переплітаючи пучок волосся, що розпався, пропускає у свою скромну квартиру.

— Я тебе не потурбую. Тихесенько сидітиму на кухні. А як тільки почне темніти, піду.

— Згода — Стася знизує плечима та зачиняє двері. — Головне, щоб мене не приперли до стіни менти! Ти ж нікого не вбила? Виглядаєш ніби вбила! — коротко посміхається. — У мене, правда, немає їжі. Ось лише планувала замовити доставлення.

На відміну від господині квартира виглядала дуже гідно. Сучасний ремонт. Усі речі акуратно лежать на своїх місцях. Я чекала на іншого. Напевно, вона щойно встала. Виглядає заспаною.

— Вибач, якщо я тебе розбудила… — закушую внутрішню частину щоки й незручно переминаюсь з ноги на ногу.

— Нічого страшного. Всю ніч малювала. Думала відісплюсь, не вийшло.

— Тоді мені краще піти.

Телефон у моїй руці оживає вхідним дзвінком. Здригаюсь від несподіванки. Натискаю на беззвучний режим та продовжую слухати сусідку.

— Думаю… якби тобі було куди йти, ти б точно не вибрала мою квартиру. Нічого страшного зі мною не станеться. Літр кави і я на ногах. Тим більше я вже тисячу років не спілкувалася з реальними людьми! — знову посміхається.

Залазить з ногами на диван та притягує планшет.
А я швидко дивлюся на екран та скидаю черговий виклик від Аріса.
 

***
Дверний дзвінок змушує мене здригнутися. Я відстрибую від вікна, де стояла спостерігаючи як від під'їзду від'їжджає позашляховик Валіка.

Мінус один.

Непомітно визираю в коридор, коли повз мене проноситься Стася зі словами: «Доставлення їжі!».

А може, це не доставлення, а Аріс? Я не здивуюсь.

— Дякую! — сусідка дякує кур'єрові та закриває перед його носом двері. — Став чайник! — це вже адресується мені.

Дівчина впихає мені в руки два пакети, а сама завертає до іншої кімнати.

Опускаю пакети на стіл і клацаю кнопкою чайника. Інтуїтивно відкриваю шафку та знаходжу те, що шукаю чашки.

— Я буду чай. Там, де стояли чашки, лежав пакетик зі справжнім китайським чаєм. Друг нещодавно звідти повернувся. — Шумить пакетами, виймаючи з них їжу. — Чай зелений із жасмином, любиш такий?

— Угу! — машинально киваю.

Чесно кажучи, мені абсолютно пофіг який чай пити. Я досі крадькома дивлюся у вікно сподіваючись, чи не зникла автівка Аріс? Він же не може вічно стирчати в моїй квартирі? Незабаром втомиться та покине її. А ще більше сподіваюся, що хлопець уже давно пішов звідти, і я цього просто не помітила.

— Що ти робиш? — за спиною скрикує Стася та відсуває мене вбік, вихоплюючи заварник. — Першу воду треба злити. Вимити листки від будь-якого бруду та пилу, до того ж — так краще смак відкривається.

— Я фанат пікетованого чаю, — бурчу, виправдовуючись.

— Воно й видно! Гаразд! Іди їжу розпаковуй. — Наказує, а сама починає заварювати чай.

— Ну, розповідай! — дівчина передає мені чашку чаю з жасмином та тягнеться за паличками для суші.

— Не думаю, що це гарна ідея, — ухильно відповідаю. — Навіщо тобі чужі проблеми?

— А мені ось здається, що найлегше виливати душу незнайомцю. Незнайомець тебе не знає. Йому простіше донести свою думку, не боячись образити тебе. І той, хто сповідує, назвемо його так, може ображатися чи не ображатися на правду… у будь-якому разі, він більше не зустрінеться з незнайомцем. Шанси малі. Нехай навіть вони мешкають в одному будинку. — Стася діловито змочує рол у соєвий соус та занурює його в рот.

— Ти випадково не психолог?

— Ні! — жує та тягнеться за другою порцією. — Я графічний дизайнер. Малюю на замовлення.

— Мені здається мій хлопець трохи не в собі… — починаю здалека. Вона має рацію. Мені справді потрібно з кимось поговорити про це.

— Розпливчасте поняття. Усі ми трохи не в собі.

— Має проблеми з контролем гніву. І він шалено ревнивий.

— Нормальні якості. Любить, мабуть, тебе.

— У першу нашу зустріч він викрав мене.

— Нестандартний підхід! — вигукує дівчина, продовжуючи виправдовувати Аріса. Це починає дико бісити. На чиєму вона боці? Де горезвісна жіноча солідарність?

— Що в цьому поганого? На ремені не порізав же? — продовжує сусідка.

Здригаюсь від її слів.

Або я вже почала чіплятися і вона теж ненормальна, або я не розумію її гумору. Мені зовсім не смішно.

— То чого ви прийшли?

— Ми вчора були в клубі й він знову приревнував мене. На цей раз до мого нового роботодавця. Між ними почалася бійка і Валик — мій бос, вистрілив у брата мого хлопця.

Брови Стасі починають повзти вгору, відображаючи здивування на її милому обличчі.

— Я думала таке буває тільки в кіно, а життя почало здавати позиції! — дівчина нарешті відсуне від себе їжу та уважно дивиться на мене: — Виявляється частіше потрібно ходити в клуб. Ось де драйв!