Ти нікому не розкажеш - Олекса Мун (Alexa Moon)

— Ти підстрелив мого брата?

Я чую голос Аріса через товщу вати у вухах. Брюнет уже сидить на асфальті, нависаючи над Карпом. Стискає рукою закривавлене плече.

— У мене ще для тебе залишилося! Хочеш? — знущається з Аріса Валентин.

— Ні! — хриплю я намагаючись підвестися на слабкі ноги.

— Карпо? — позаду лунає жіночий крик. — КАРПО!!! — Настя мчить до свого хлопця та падає перед ним на коліна.

— Настя, блять, я сказав тобі в машині сидіти! — гарчить на неї блондин. Намагається підвестися та відразу падає, хапаючись за руки Аріса. Гарчить від болю.

— Це ти зробив? — Настя повертається до Валентина. Той ховає зброю за спину та впевнено киває.

Дівчина повільно підіймає та починає йти на нього. Навколо дівчини по-справжньому згущується темрява, вона сама перетворюється на цю темряву, бажаючи помститися за коханого і їй абсолютно начхати, що Валентин утричі більше за неї.

Блондинкою заволоділи неконтрольовані емоції. Якась стадія афекту, спалах страху, гніву, люті, розпачу, штовхають її на це. Мені самій стає моторошно.

— Арісе, тримай цю ненормальну! — Карпо перекочується на бік, намагається підвестися на ноги.

Залишаючись осторонь, спостерігаючи за тим, що відбувається. В буквальному сенсі, перебуваючи на дні де темрява заволокла розум присутніх, я розумію, що не хочу тут перебувати. Це все не для мене.

Я не знаю що це: адекватний страх за власне життя чи звичайне боягузтво? Або я просто не готова до цього божевілля в якому вариться кожен із них. Вони ненормальні — це факт.

Аріс. Він хапає Настю та намагається зупинити її. Дівчина, як фурія, б'ється в його руках. Дряпається. Кричить.

В цей час Валентин, начебто нічого не сталося, повертається до машини. Начебто не він щойно підстрелив людину, яка зараз стікає кров'ю. А якби його рука здригнулася і він схибив?

Я не готова. Ні. Я більше не хочу відчувати те, що відчуваю зараз. Ця безкрайня безодня позбавляє людяності, розуму. Безумство.

Я не хочу бути такою, як вони. Поки все не так далеко зайшло треба тікати звідси. Бігти та в жодному разі не дивитися на Аріса.

Відступаю, міцно притискаючи руки до грудей. Розвертаюсь і починаю тікати куди очі дивляться.

— Соня!

— Софа!

Я чую різні голоси, що кричать у спину, але я продовжую тікати. Вперед. Аби встигнути. Куди встигнути? Сама не знаю.

— Софа!

Голос звучить ближче. Позаду чуються кроки. Хтось біжить за мною.

— Софа, стій! — зовсім близько.

Аріс хапає мене за талію та різко розвертає до себе. Смикає за руки, забруднюючи мене кров'ю.

— Куди зібралася?

— Ні! Відпусти мене! — з очей бризкають сльози. — Відпусти! Я не хочу цього! — Викручуюсь. Намагаюся не дивитись на нього. Його близькість і так сильніша за власні бажання.

— Заспокойся! Поглянь на мене!

— Ні! Не хочу! Відпусти!

Хлопець торкається мого обличчя, змушуючи подивитися на нього.

На блискучий від поту лоб спадає кілька пасм темного волосся. Від бігу він важко дихає. Його губи відкриті, а в очах ... в очах немає звичного мерехтіння. Вперше там застиг неконтрольований страх.

— Соня, будь ласка…

— Ні, — хитаючи головою, відповідаю схлипуючи. Набираю повні груди повітря та вимовляю твердіше: — Ні!

Теплий вітер остаточно висушує солоні доріжки на моїх щоках, але якщо зволікаю ще хоч трохи, я не зможу піти.

— Опусти, Арісе! Це надто… це надто для мене! — смикаю руки. Цього разу мені виходить вирватися.

Розтираю шкіру де й досі відчуваються його пальці та відступаю. Відходжу, збільшуючи між ними відстань. Черчу жирну лінію. Її не стерти, не переступити, не перестрибнути.

Вдалині бачу припарковані машини. Там сяє шашечка таксі. Іду туди, знаю, що він стежить за мною.

Пройшовши кілька кроків, мій шлях перегороджує машина Валентина.

— Сідай! — переді мною відчиняються пасажирські дверцята.

Я відчуваю як шкіру спини опалює погляд Аріса, але він, як і раніше, залишається стояти на своєму місці.

Ігнорую пропозицію Валентина. Не тому, що боюся образити Аріса, а тому, що не хочу більше мати справи з жодним з них.

***
Я помітила одну дуже цікаву річ, коли мозок перебуває у шокованому стані, він різко забуває про страхи.

Я не пам'ятаю як сіла в таксі (в яких, зазвичай, страшенно боюся їздити одна). Весь цей час у мене перед очима стояло обличчя Аріса та мої власні сльози. Його погляд залишився зображеним, десь під кіркою головного мозку та ніяк не припиняв проєктуватися перед очима. Йому боляче… але… я не можу інакше.

Потім, я не зрозуміла, як наказала водієві зупинити машину та вийшла на кілька кварталів раніше… і, ось, зараз я йду одна темними вулицями, забувши про ще один страшний страх — темряву.

Мені пощастило, що з собою виявився мобільний телефон, не знаю, чим би розплачувалася за таксі. Усі речі залишилися там, у клубі біля барної стійки. Мені їх точно не повернути. Я не повернуся туди більше.

Що я роблю? Що відбувається з моїм життям? Куди я вляпалася? І найголовніше: чи здатне кохання заплющити очі на всі сумніви та тривоги?

Гірка реальність поклала свою величезну невидиму лапищу на горло та душила, позбавляючи подачі кисню. Підкидала тонни запитань, на які я не мав відповіді.

Мені, мабуть, краще повернутись додому. До батьківського дома.

Я не хочу більше бачити тих, з ким мене познайомило це місто. Іноді віно підкидало людей без моєї згоди… в одного з них я закохалася. Я боюся, що моєї любові не вистачить, щоб приручити його демонів. Здається, навіть йому не під силу заспокоїти свій власний гнів, що тут говорити про мене?

Мені просто потрібно не бачити Аріс деякий час.

Так! Повернутися додому – це найкраще рішення.
Трясусь від чергового пориву вітру, що б'є мені по обличчю. Енергійно розтираю руками передпліччя, стираючи зі шкіри мурашки.

Коли я завертаю на подвір'я та йду вздовж дев'ятиповерхового будинку до свого під'їзду, несподівано вмикаються фари. За своїми думками, я не побачила, що ось-ось вріжуся в капот чужої автівки.