Ти нікому не розкажеш - Олекса Мун (Alexa Moon)

Аріс не випускає мене з машини затяжним поцілунком, який ризикує перерости в щось «більше» на передньому сидінні, навпроти ідеально вимитих вікон ювелірного магазину, куди я приїхала на роботу. Сьогодні мій перший робочий день.

— Арісе… ну все, годі… — сама не в змозі відштовхнути його. Хапаю розпечене повітря та шепочу: — Через годин п'ять, ми знову зустрінемося.

— Це дуже довго! — заривається рукою у волосся, збираючи його в кулак. — Коли в тебе перерва? Я приїду.

— Ні, не приїдеш! Я не збираюся першого робочого дня створювати собі погану репутацію.

— Я — погана репутація? — усувається, впиваючись примруженим поглядом на моє обличчя.

Чорт! Соня! Мозків зовсім немає?

— Ти мене неправильно зрозумів, — кладу руку на плече та спускаюся по передпліччю вниз. — Якщо я знатиму, що побачусь з тобою в обід, то не зможу нормально працювати. Думатиму про тебе постійно.

Це справжнісінька, правда. Він має відчувати це.

— Якщо я знатиму, що не побачусь з тобою в обід, — повертає фразу назад, — я не зможу нормально працювати. — Упирається лобом у моє чоло.

— Добре, я напишу тобі! — тягнуся до його губ.

Чоловіча рука опускається на горло, і Аріс легенько стискає пальці, зупиняючи мене. Мене починає трусити. Зовсім не страшно. Зовсім не боляче. Навпаки, це збуджує. Пристрасть згущує кров. Шкіру покривають мільйони мурашок.

— Напиши, будь добра! — нарешті притягує до себе і впивається в губи, жадібно зминаючи їх.

***

— Чорні рукавички, — Світлана кидає їх переді мною. — Щоб не лишалося пальчиків на поверхні. Так само, до твоїх обов'язків входить кожні півтори години, протирати всі вітрини. Вікна миє клінінгова компанія. Раз на тиждень, щоп'ятниці.

Мій наставник із замашками наглядачки, прискіпливо розглядає мене та зупиняється на розпущеному волоссі.

Світлана — найкращий працівник місяця чи року, не має значення. Жінку приставили до мене, щоб вона допомогла влитися у роботу.

Худа, зарозуміла, довгоноса — ось, що першим впадає у вічі побачивши цю особу. Мені здається, вона мене не тільки в курс справи введе, а ще й життю навчить.

— Волосся заплести! Валентин Леонідович прийде в сказ, якщо десь побачить хоч волосинку.

— А хто такий Валентин Леонідович? — знімаю з зап'ястя гумку та стягую волосся в тугий хвіст.

— Валентин Леонідович — син власника! — вимовляє з докором. Наче я працюю тут уже десять років та випадково забула, хто ця важлива особа?

— Він тут за головного! — роздмухує ніздрі та, слово честі, її очі зараз наллються кров'ю.

Позаду лунає звук дверей, що відкриваються. Світлана змінюється як по клацанню пальців.

— Валентине Леонідовичу, доброго ранку! — відскакує від зубів моєї наглядачки.

Легкий на згадці…

— Доброго! — відповідає оксамитовий голос на який я зразу обертаюся.

Молодий хлопець років двадцяти п'яти в шкірянці навстіж, зупиняється біля мене. У своїй чорній куртці він виглядає як сторонній предмет у достатку яскравого світла та білої обробки стін.

Я не одразу розумію, що це саме той «Валентин Леонідович» — син власника. Тому, що в моїй голові спалахнув образ солідної людини середнього віку, а не молодого парубка на мотоциклі. Наскільки я зрозуміла, вся репутація та престижність закладу – це його заслуга. Але мені ніколи не доводилося мати справу з відповідальними багатіями. Він більше схожий на хлопця, який тринькає батьківські гроші, а не на того, хто з успіхом підтримує сімейний бізнес.

Коли до мене доходить хтось це, я впадаю в легкий шок та недозволенно довго розглядаю хлопця.

— Ось, познайомтеся — це Софія, — жінка вказує на мене рукою. — Вводжу в курс справи, так би мовити.

Якби Світлана мала хвостик, вона б із задоволенням помахала їм.

Хлопець мазнув поглядом по-моєму бейджу, розміщеному на грудях. Спустився поглядом до спідниці, що приховувала мої ноги наполовину та знову повернувся до обличчя.

— Надто гарна! — на мій глибокий подив, озвучує хлопець. — Змити косметику з обличчя, — кидає наказ та проходить повз мене. 

— Але, я не фарбуюся… — відповідаю навздогін, не в змозі стриматися.

Коли б я встигла? Останні два дні я не вилазила з ліжка Аріса. Це було набагато приємніше, ніж стати рано вранці та нанести макіяж на обличчя.

— Замовкни! — шикає мені Світлана. — Усе змиємо! - запевняє боса.

— За десять хвилин, щоб буда у мене в кабінеті. — Не обертаючись вимовляє та ховається за непримітними дверима наприкінці зали.

— Так, почнемо… — Світлана за секунду з'являється переді мною та починає струшувати невидимий пил з плечей. Смикає піджак, розгладжуючи уявні складки, а потім, стискаючи мої передпліччя, голосом робота вимовляє: — Швидко вмийся та кулею в кабінет до Валентина Леонідовича.

— Мені нема чого вмивати! — відхитуюсь назад, натякаючи, що почався перебір із тактильною увагою.

Та, скільки можна мене чіпати?

— Добре! — вирішую, що краще погодитись та швидко крокую до дверей, за якими зник хлопець у шкірянці.

У вбиральні переробляю хвіст. Підіймаю його вище, наголошуючи увагу не на найпривабливішій частині мого тіла — вухах.

Природа нагородила мене не маленькими вушками, які я завжди вміло ховала під волоссям. Зараз навпаки, настав час показати їх світові.

Змочивши руки, пригладжую волосся.

Дивлюся на своє відображення та посміхаюся. Не знаю чому... Навіть ці нерозуміння на новому робочому місці не можуть зіпсувати мого настрою.

Дістаю телефон ма швидко стукаю пальцями по монітору:

«З 13:00 до 13:30 у мене обід. Вже не можу дочекатись, коли побачу тебе!».

Закушую губу та натискаю відправити.
Галочки моментально стають зеленими. Ніби Аріс справді чекав мого повідомлення, тримаючи в руках телефон. У грудях розливається тепло. Я хочу продовжити цей стан якомога довше. Не хочу, щоб сірість буднів, обірвала крила метеликам.

Ховаю в кишеню суворої спідниці телефон, і востаннє глянувши на себе в дзеркало, йду до кабінету Валентина Леонідовича.