Щоденник Ніни - Рін Фольк

Ніна практично виснажила себе переживаннями, і у понеділок вже й не знала, чи хоче йти на роботу — чи взагалі хоче бачити свого М. В книгарню вона, звісно ж,  прийшла. І чим  ближче підходила до крамниці, тим швидше рухалась. У двері книгарні залетіла вже серйозно захекана, та працівник з неї цього дня вийшов дуже неуважний. Ніна постійно поверталась поглядом до входу.

Коли ж? Ну коли ж він прийде?

Однак на неї чекало несподіване, тому серйозне розчарування — М. так і не з'явився. Він не приходив і весь наступний тиждень. Він здався Ніні найдовшим і найсумнішим за останні роки її життя. Навіть примхлива, дуже непостійна погода ніби оплакувала разом з Ніною нездійснені дівочі надії. Цілими днями йшов дощ. Він то слабшав, то припускав сильніше. За інших обставин можна було б списати величезну кількість аркушів. Однак за цей час у Щоденнику не з'явилося жодного нового слова.

Ніна тужила так, що навіть її зазвичай егоцентрично налаштована співробітниця помітила, що з дівчиною щось відбувається. Євгенія Іванівна мешкала неподалік і, пробігаючи повз книгарню у важливих справах, іноді заходила хвилин на п'ятнадцять, щоб випити кави та повідомити останні новини з власного життя, або ж попліткувати про своїх сусідів, імена яких Ніна вже встигла вивчити напам’ять.

Цього четверга — чергового дня нещасливого тижня — невгамовна сусідка влаштувалась прямо на вітрині, спиною до вулиці, й багато та монотонно розповідала про молодшого онука, що навчився ходити на горщик, скажені ціни на продукти, як виявилося заможних сусідів, що зважилися на капітальний ремонт і навіть запросили дизайнера, і ще про щось, мабуть, дуже важливе, але меланхолія заважала Ніні зосередитися на нецікавій для неї бесіді.

— Ти чула?

— Що? — стрепенулась Ніна, намагаючись пригадати, якими були останні слова Євгенії Іванівни.

— А тобі про важливі речі, а ти… — жінка осудливо похитала головою. —  Ну добре, ще раз. Він може усіх нас звільнити чи взагалі ліквідувати крамницю. З цією бісовою глобалізацією та Інтернетом… Молодь уже не хоче читати паперові книги. Електронні їм подавай. Телефони скоро зрівняються за величиною з планшетами.

— Може за функціями? — вставила слово Ніна, щоб її знову не запідозрили в ігноруванні.

— Не важливо, — махнула рукою Євгенія Іванівна. — У транспорті всі читають ці… Як їх там називають? Фантики!

— Фанфіки, — на автоматі виправила її Ніна. — Ти щось казала щодо «звільнити». І хто цей «він»?

Співробітниця воліла, щоб до неї зверталися на «ти» — хотіла почуватися молодшою.

— Новий власник. Хто ж іще може таке ушкварити?

— У нас новий власник? — перепитала Ніна.

— Ну ти даєш! Така молода, а вже нічим не цікавишся. Ну, то твоя справа. В цю мить точно не скажу — власник чи власниця, але точно знаю, що влада помінялася. Управитель книгарнею мовчить, тому мої інформатори більше нічого суттєвого повідомити не можуть.

— Шкода, — зауважила Ніна, а думки знову повернулися до М. Якщо її звільнять, як же її знайде М.?

А потім сама ж себе подумки вкотре обізвала дурепою. М. вже забув про неї, а вона все ще про нього думає.

— Дуже шкода, — погодилася, Євгенія Іванівна, чим допомогла Ніні бодай на хвилину випливти з виру неприємних думок. — Невже доведеться шукати нову роботу? Тут так зручно працювати — через день, близько до власного помешкання. Можливо, комусь сподобалася сама будівля?

Навіть якщо припустити, що М. її знайде, де ж вони тепер зустрічатимуться?

«Ніно-Ніно, про що ти міркуєш? Тебе ось-ось звільнять, а тобі одне в голові. З цим треба щось робити».

Вона зробила б, але М. зник. А якщо зник, то й турбуватися про зустрічі, які не відбудуться, безглуздо.

До магазину зайшов відвідувач, і Євгенія Іванівна тієї ж миті попрощалася та побігла у найважливіших у світі справах.

Цього вечора Ніна вирішила не затримуватись на роботі. Вона вже не сподівалася, що М. її відвідає. Тобто, відвідає книгарню.

«Не дури себе. Казка закінчилася, Ніно. Змирись».

Дівчина одягнула плащ, взяла сумку та парасольку. Біля дверей згадала, що за звичкою залишила Щоденник на прилавку. Вона знайшла його не там, де поклала вранці.

Тремтячими від нетерпіння та хвилювання пальцями Ніна відкрила його на останній списаній сторінці. Прочитала виведене її кульковою ручкою незнайомим широким почерком: «Готель «Надія». За рогом. О дев’ятнадцятій. Кімната одинадцята на твоє ім'я. Візьми ключ у портьє. Спеціально не готуйся».