Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Завжди "ТАК"!

© Варвара Любомирова

Ще перебуваючи в лікарні, ми зняли однокімнатну квартиру. І тільки-но Бойку виписали, він став носитися містом. 

- Ти термінатор, чи що?! У своєму розумі?! - зриваюся на крик, коли він другий день поспіль повертається додому затемна. - Двадцять діб після операції!

- І що? - спокійно відгукується Кір.

Скинувши верхній одяг, відвертається, щоб прибрати його в шафу.

- А те, що тобі навантаження заборонені, - не вгамовуюся я. Усередині всю колотить. Бойка, звісно, протягом дня віддзвонювався, але я все одно переживала. - Тобі потрібно збалансовано харчуватися і приймати за графіком ліки. Відпочивати, врешті-решт! Що, якщо погано десь стане? Кір! - підвищую голос, бо його спокій починає конкретно дратувати. Я ніби об стіну б'юся, а він стоїть і за цим спостерігає. - Що, якщо зірвеш те, що ще не встигло зажити? Знепритомнієш десь, люди навіть не знатимуть, яких спеціалістів тобі викликати! Ну, ти взагалі чуєш мене?!

- Я не ідіот, Центуріон. Контролюю, - тим же рівним тоном відображає Бойка. - В обід у кафе накидався і всі колеса прийняв. Порядок. Немає приводу нервувати.

Минаючи мене, заходить у ванну. Я крокую слідом. Поки він намилює руки, зустрічаємося поглядами в дзеркалі.

- Ти що думаєш, я не чую, як ти вночі стогнеш, поки повертаєшся? Не помічаю, як зморщуєшся?

- Я - стогну? - піднімаючи брови, дивується, ніби я це придумала.

- А що, хочеш сказати - ні?

- Ні, - коротко і впевнено.

Закриваючи кран, розриває зоровий контакт. Без будь-яких різких рухів починає ретельно витирати руки.

Шумно набираю в груди повітря, щоб вибухнути новим потоком збурень.

- Знаєш що... - все, що встигаю вимовити.

Бо Бойка різко повертається і якось несподівано виразно прикладає палець до губ. Я несвідомо насторожуюсь і звертаю всю увагу. А він тримає і тримає, ніби кнопку паузи затискає.

Тільки коли я вимушено тягну кисень, дуже тихо видихає:

- Так треба.

Наближаючись, стискає руками мої плечі і, нахиляючи голову, торкається чолом перенісся.

- Машину ремонтують. Продати треба. Обіцяли добре зробити, щоб навіть "битою" менше, ніж за двадцятку зелених, не віддати, - ділиться тим же тихим монотонним напівшепотом. - На завтра тебе до лікаря записав. Разом поїдемо. Новий фахівець тебе вести буде. Хороший. Перебрав із найкращих.

- Навіщо зараз? - у тон йому запитую, уже без психів. - Я нормально почуваюся.

- Для того, щоб, як ти любиш казати, контролювати ситуацію. Просто пройдеш звичайне обстеження, і все. Послухаємо лікаря і повернемося одразу додому.

Сперечатися після цих слів уже точно не зможу. Адже Бойка теж за мене переживає, я це розумію. Доводив не раз першочергову турботу. І після того, що вийшло з його батьком, чинити опір ніякої совісті не вистачає.

- Гаразд. Навіть добре. Переконаєшся, що зі мною все не так страшно.

Його зіниці розширюються. Довго дивиться. Важко видихає. І, нарешті, стримано киває.

- Далі, - вимовляє Кір. Відсторонюючись, бере мене за руку. - Іди сюди.

Захоплює до спальні. Уже там відпускає, щоб витягнути з внутрішньої кишені толстовки згорток із грошима.

- Тут "наші", долари та євро, - злегка струшує пачкою. - Щоб ти знала, де лежать, - коментує, перш ніж закинути на верхню полицю шафи під рушники.

- У мене теж трохи є... - бурмочу я і прямую до сумки для ноутбука. Дістаю з бокової кишені кілька різних пакунків. - Тут мої, а це... Чарушин "твої" повернув, - дивлюся з докором.

Ніяк не можу стриматися, хоча спочатку не планувала через це сваритися. Розумію, чому не взяв. І все одно трохи ображаюся.

- Гаразд. Давай усі сюди, - закриває тему, яку я ще не встигла розгорнути. Тільки щоб я не кричала, так робить. Скидає всі гроші разом і, прикриваючи назад рушниками, зачиняє шафу. - Поїмо? - знову в обличчя мені дивиться. - Є, що жерти?

- Є, звісно. Я ж на тебе чекала.

- Тоді годуй.

Поки я розігріваю плов і перемішую салат, Бойка ще раз миє руки.

- До речі, по квартирі, - ловить мене в захоплення за півхвилини потому. Усміхаючись, притискається губами до моєї скроні. - Був я в "БудуйГраді", киця.

- Сьогодні?

- Угу, - підтверджує доволі. - Усе підписав. Через місяць здача будинку буде, ключі отримаємо й одразу заїдемо.

- Ого! - дивуюся я. - Так швидко взагалі буває?

- Дві квартири залишалися не викупленими. П'ятий і перший поверх, - поки говорить, раз у раз мене цілує. Просто чмокає - скроню, щоку, ніс. А мені раптом спекотно стає. Намагаюся блокувати цю недоречну реакцію. Ні про яку близькість ще мови не може бути. Хоч Бойка, безбашений, ще в лікарні рвався. З незнятими швами, бинтами й трубками. Божевільний же! Я, звісно, сказала, як відрізала, щоб навіть думати забув. А тепер ось сама думаю... Чорт забирай... Повертаючись, обіймаю його й утикаюся носом у шию. Нарешті він пахне собою, а не ліками. Жадібно вдихаю і ніби п'янію. - Я взяв перший, бо на п'ятому кутова була. Нормально ж?