Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Сам своїм висновкам посміхаюся. Так широко, що вилиці, блядь, зводить.

У салоні безперервно торохтить радіо. Дивний рік там називають. Але я не зациклююся, поки не добираюся до кінця з'їзду.

Коли тут встигли зробити "кільцеве"?

Похмурюся, на автоматі перебудовуюся. За "кільцем" знову ошелешено викочую очі. Велетенський ТРЦ ніби з-під землі виростає і тягнеться ледь не на кілометр.

Вчора всього цього не було.

Хоча вчора взагалі була зима.

Сам не знаю, чим керуюся - на одній із вулиць звертаю. Дії стають механічними, і я знову ніби збоку спостерігаю за тим, як в'їжджаю в будинок, глушу мотор і виходжу з машини.

Ще раз невдоволено оглядаю тачку зовні, ніби щось нове очікую побачити. Шість і три, блядь... "Стрінги"... Усі справи.

Пиздець, прикол... Я бухий, чи що, був, коли купував?

Ноги самі несуть до будинку. І щойно я відчиняю двері, простір навколо мене розрізає пронизливий вереск. Слідом лунає частий тупіт. Нахиляюся, перш ніж розумію, що й навіщо роблю... Задихаюся, коли в груди мені влітає дитина.

- Тату! Татку!

Відчуваю силу в тілі, воно не болить. Я габаритний звір, але по шкірі раптово несеться тремтіння. Очі пече. Різко вдихаю, коли вони зволожуються. Часто моргаю, поки видимість не прояснюється.

Але тільки-но це відбувається, дихання знову спирає.

Світловолосий ангел дивиться мені просто в очі і смикає дрібними пальчиками краватку.

Краватка, блядь? Що взагалі відбувається?

- Ти сьогодні довго, - голос малятка звучить тихо і м'яко, але прорізає слух не менше, ніж вереск, що передував цьому. Теплі долоньки торкаються моїх щік, личко янголятка наближається. Я просто роблю те, що мушу - відповідний звичний рух уперед, і ми стикаємося лобами. А потім лунає такий самий нервовий, типу секретний, шепіт: - Мама мене заругала.

- Тому що ти купалася під краном, - влітає в наш замкнутий світ розмірений голос Варі.

Моїй Варі... Моїй...

Ось тоді мені й здається, що я вмираю. Серце стопориться, а насилу заковтнуте повітря раптом перетворюється на важкий палаючий камінь. Кажу собі почекати, поки все це згасне, відновиться і почне функціонувати у звичному режимі... Але не можу і пари секунд витримати. Крихітка повертається на звук, і я слідом за нею підкидаю погляд.

Очі в очі.

По розпеченій шкірі летить разючий, як струм, озноб. Мене немов електричний розряд стрясає.

- Розряд! Є реакція... Є. Стабільно. Працюємо.

Вдихаю натужно.

У грудях задушливо жарко стає.

З величезними труднощами підтягуються в роботу необхідні системи життєдіяльності. Попри те, що біль не відступає, намагаюся відбити посмішку, якою обдаровує мене Варя. Із тріском провалююся. Надто плющить усередині. Справлятися з усіма показниками одночасно ніяк не вдається.

Таращусь на свою кицю, ніби століття її не бачив. А вона, вдаючи суворого вигляду, перенаправляє всю свою енергію на ангела.

- Нюта сьогодні вирішила самостійно влаштувати купання. Сказала, що в туалет іде, а сама відкрила кран... Поки я прийшла, мало того, що з голови до ніг мокра була, все навколо плавало! Тепер Вірі доводиться харчуватися на ходу, - нарешті, мій блідий, явно виснажений Центуріон знову відкрито посміхається.

Я спускаю погляд нижче... І знову захлинаюся емоціями. На руках у Варі друга дитина, і вона... смокче її сосок.

Віра... Віра.

Жар у грудях поширюється. Повністю всього мене охоплює. Огортає немов у кокон. Знову мене сліпить і різко насичує морозним повітрям.

Біло навколо. Довго-довго. Лише одна темна крапка, наче завада, стрибає і носиться по безкрайньому периметру.

А потім... Я бачу літню пару. Вони стоять спиною до мене. Їхні голови повністю сиві. Відчиняються двері, і в будинок шаленою стрічкою вбігають діти. А за ними ще діти... Слідом молоді люди... Після трохи старші... І ще старші...

- З новим роком, мамо! З новим роком, тату!

- З новим роком, дідусю! З новим роком, бабусю!

- З новим роком!

І я розумію, що в центрі ми з Варею, а весь цей веселий і гучний натовп - наші діти, онуки, правнуки... Я не знаю, хто з них по крові наш, а хто - зяті, невістки... Усі вони - просто рідні.

Мені дуже хочеться залишитися в цій атмосфері навіки.

Але...

У якийсь момент Варя повертається до мене, бере за руку і дивиться тими самими очима, що багато-багато років тому полонили в найпершу нашу зустріч.

У районі сонячного сплетіння здавлює і пробиває вогнем.

Рано.

Я не чую цього слова, але воно між нами звучить.

Знову ривок. Знову гостра білизна. Жодного орієнтира навколо. Жодних знаків. Але я йду. Тому що хтось дає мені шанс. І я рвуся ним скористатися. Пройти весь шлях до фіналу. Битися лобом не за першість і не за верховенство. Жити і битися за те, що мені сьогодні вдалося побачити і відчути. За все моє. Моє.