Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

- Нормально.

Мікрохвильовка пищить, сповіщаючи про закінчення режиму. Але ми вже не можемо відірватися одне від одного. Рухи Кіра стають інтимнішими. Не вульгарними, але чуттєвими. Гладить від попереку до потилиці, нестримано висловлюючи ту саму потребу, що вже горить усередині мене. Покриває поцілунками моє обличчя. Знаходить губи. Чекаю, що увірветься, як раніше. Наполегливо, шалено і гаряче. Груди в передчутті тремтінням розбиває. Не в силах приховати це, здригаюся. Але Бойка міцно припечатується і тут же відривається.

Знаходить поглядом мої очі.

- Я подумав... - починає і якось різко гальмує. Ковтаючи, з хрипом прочищає горло. Очі виражають підвищену серйозність і очевидне хвилювання. – Розпишімося до переїзду, - вимовляє і, затримуючи дихання, закушує губи. - М?

- У якому сенсі розпишімося? - туплю від несподіванки.

Бойка шумно видихає.

І раптом зривається.

- Зараз, - кидає швидко. - Стій тут. Не рухайся.

Пройшовшись кухнею, гасить верхнє світло і вмикає гірлянди, якими я прикрашала квартиру одразу після приїзду. Незважаючи на те, що всі свята провели в лікарні, хотілося казки, хоч і з запізненням. Залишаюся в цьому чарівному жовтому сяйві сама, бо Кір виходить. Не ворушуся, тільки тому що він просив. Серце чомусь розганяється і розбиває грудну клітку ритмічним гулом.

Нервово зчіплюю руки за спиною, коли Бойка повертається. Нічого не говорить, і я не встигаю щось збагнути. Він просто клацає якоюсь крихітною коробочкою і, з властивим йому одному нахрапом, падає переді мною на коліна.

- Загалом, ось... - видихає з хрипом, простягаючи мені футляр. Я на каблучку мигцем дивлюся. Бо очі Бойки увагу перетягують. У "зоряному" світінні, що оточує нас, якось незвично вони виблискують. - Рідна?

Розчіплюючи руки, притискаю долоню до грудей. Здавлює так, що сказати нічого не можу. Крокую до нього і, нахиляючись, обіймаю. Потім і зовсім зісковзую на коліна. Обережно притискаюся до його грудей.

- Це "так"? - схвильовано допитується Бойка. - Так, киця? - намагається очі мої знайти, але я ховаю обличчя в нього на плечі. - Рідна?

Киваю часто і багато, поки не з'являється можливість видихнути:

- Завжди "ТАК"! На всі питання "ТАК"!

- Й-й-й-й-е-е-ес! - горланить Кір із відтяжкою.

У цьому вигуку і в тому, як міцно притискає, відчуваю його емоції. Затоплюють вони мене. З головою накривають. Укупі з моїми власними розриваються за грудиною найпотужнішою петардою.

Чари навколо нас множаться. Яскравих сполохів ніби в рази більше стає. Усе приміщення світиться, змиваючи стіни та кордони. Ми просто зависаємо в цьому казковому космосі.

Від надлишку емоцій з очей бризкають сльози. Але я їх не помічаю. Ми з Бойком щасливо сміємося і, немов одержимі, цілуємося.

- Завжди... - шепоче задушено.

- ...назавжди... - продовжую я.

- Киця...

- Рідний...

- Бля... Каблучка ж... - згадує, і ми знову сміємося. - Палець дай...

- Даю...

Відсторонюючись, виставляю потрібну руку. І Бойка надягає блискучий ободок на мій безіменний палець. Роздивляючись, разом нерухомо завмираємо. Задихаємося, гублячись в емоціях повного усвідомлення.

- Знаєш, як це називається?

- Як?

- Окільцював, - вимовляючи самовдоволено, відверто хизується.

- Самовпевнений... - випалюю я і гальмую.

- Хто?

- Мій! - замість усіляких іменників, як найважливіший аргумент.

Кір сміється. А відсміявшись, велику паузу бере.

Уривчасто зітхає.

- Я кохаю тебе, - каже, дивлячись мені просто в очі.

- А я... Я тебе все, Бойка. Все-все на світі.

- Далі ж, Центуріон... Як на мене, так вийшли за межі вже. Та по-любому вийшли.

- Хм... І що тепер?

- Ще далі підемо, - впевнено підсумовує.

- Згодна, - негайно відгукуюся я.

- Ти ж моя киця... - видихає Кір і знову цілує мене.

Саме так, як я весь цей час чекала. Вривається і жадібно захоплює повний контроль. З цієї секунди зірки горять, навіть коли я заплющую очі.