Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

- Спасибі вам величезне! - схоплююся я.

Бойка від шоку довше відійти не може. Лише киває, ніби приєднуючись до моїх слів.

- Ну, все тоді, - видихає Градський. Ще раз нас усіх оглядає. - Не ганяй, - кидає Бойке зі стриманою посмішкою.

Прощається і виходить.

Віктор Степанович теж не затримується. Ненадовго заскакують Чарушин, Фільфіневич, Шатохін і Георгієв. Відразу шумно з ними стає. Але і вони незабаром йдуть. Усі розуміють, що Кіру потрібен відпочинок.

Залишаємося знову самі. Лише медперсонал періодично заходить. Вечерю приносять.

- Поїж сама.

- Ще чого, - демонстративно кривлюся. - Дієта прописана тільки тобі, містер Бойка. А я собі піцу замовлю.

- Підстава, - бурчить із показним невдоволенням.

Я сміюся. Як не вмовляю допомагати з їжею, відмовляється. Справляється сам, і це насправді тільки радує.

- Ти залишишся? - запитує Кір трохи згодом.

- Звичайно, - тут же відгукуюся я. - Сергій Миколайович, спасибі йому, спеціально двомісну палату організував. Це спальне місце, - вказую на друге ліжко, - моє, поки тебе не випишуть.

Бойка ніяк не коментує. Мотнувши головою, опускає погляд і різко вдихає. Видихає вже повільніше. Справляється з емоціями, як уміє. Знаю, що йому важко проговорювати багато моментів. Уже звикла і навчилася розуміти без слів. Він, безумовно, зворушений і вдячний. Я теж, перебуваючи в лікарні, найбільше ненавиділа залишатися сама.

- Який сьогодні день? На навчання тобі не пора?

- Так, я... - починаю і зриваюся. Шумно тягну повітря, щоб знайти якусь стійкість. - Я забрала документи в перший же робочий день нового року, - відводжу погляд. Не можу витримати тих емоцій, що читаю в очах Кіра. - Ти казав, разом поїдемо. Я подумала і... Загалом, як ти вирішиш зараз, так і зробимо.

Закушуючи губи, шумно переводжу подих і, нарешті, підкидаю погляд на Кіра.

- Можемо залишитися в Одесі, - йде назустріч. - Але академмістечко... На хрін його.

- Згодна. Ні твого батька, ні свою матір бачити більше не хочу. Вони ж... Мало того, що робили до цього... Твій батько заявився в лікарню одразу після операції і намагався тут усе під контроль узяти. Добре, що Сергій Миколайович ще був тут. Виставив його і наказав більше не впускати. Бачив би ти обличчя Рената Ільдаровича! Буйний псих! Однак, мабуть, Градський його чимось конкретним притиснув. Підполковник у відставці, як-не-як. Свої зв'язки, і, схоже, серйозніші, ніж у твого батька. А зараз... Зараз знаєш, де вони? Знову у відпустку поїхали. У мами в сторіс фотки з яхти.

- Та нехай собі розважаються, - якось абсолютно байдуже відгукується Бойка. - Мені начхати. А з навчанням вирішимо. Ти маєш закінчити.

- А ти?

- А я й так усе знаю, - як завжди, самовпевнено посміхається. - Продовжу працювати.

- Так, я теж можу більше працювати. Навіщо мені цей диплом?

- Потім, - відсікає Кір. - Я ж знаю, що для тебе це важливо. Це для мене диплом - ні чорта не значить. А ти - інша.

Має рацію, звісно. Може, і нерозумно, але є в мене такі загони.

- Усе, - зітхаю я. - Не варто про це зараз... Нумо краще подивимося який-небудь фільм, - пропоную і, не чекаючи відповіді, вмикаю телевізор.

Довго не перебираю. Відтворюю перший-ліпший і гашу світло в палаті. Влаштувавшись на стілець, кладу руки на ліжко, а голову Бойку на ноги. Не минає й хвилини, як його долоня забирається мені у волосся. Повільно перебирає пальцями пасма і, викликаючи мурашки, пестить шкіру.

- Я бачив тебе, поки перебував у відключці, - вимовляє якось дуже тихо.

- І що я робила? - відгукуюся таким же дзвінким шепотом.

- Тримала віру.

_________

Дякую всім за терпіння і підтримку! Тепер у Варі і Кіра все буде добре.