Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

це нове чи не нове художнє слово - левкаси Сергія Іванова - у вивченні гуцульського світу. Знаю, що це інше! Мені до душі, що Сергій Іванов темну, важку барву отого демонічного, забобонного, заборонного і розгнузданого, що властиве будь-котрому гуцулові, змінив на урочисту білу барву неутоленної жаги, що з білої барви квітки, саме квітки народжується жінка - і все йде шкереберть, і серце рветься на «шкаміття», як кажуть у моїх Розтоках. Що в його письмі немає заборон на прояв природних почуттів, що все там іде обертом і стрімголов, як у справжньому житті чуттєвої людини. А токмо - гуцула! І мені уже не дивно, що в Іванова гуцулка вроджена з арніки, як Афродіта з води.

У нашій спільній роботі таки було багато містичного. А найголовніше - 100-відсоткове потрапляння ілюстрацій у найперший мій текст - «Майже ніколи не навпаки». Бо мало хто вірить в те, що це не є спеціальні - замовні - ілюстрації до роману. Я вже й сама сумніваюся, що було спочатку: чи то Іванов розписав дерево, а тоді надиктував мені сюжет. Чи як...

Так між чоловіком і жінкою починається таїнство любові. У нас - між художником і письменником - триває щось більше, ніж пристрасть. Це одночасове загоряння від чергової моєї чи його ідеї. Це синхрон у всьому. Навіть у телефонних дзвінках, коли не витримує техніка, попереджаючи через дисплей «Ошибка при соединении», бо ми одночасно згадуємо одне про одного.

А потім ми довго відпочиваємо одне від одного, як відпочивають нормальні люди від аномальної пристрасті. У час таких перерв ми акумулюємо нові ідеї. Чи ще щось робимо - кожен своє. Але я знаю, що він - мій художник. А Сергій Ілліч, очевидно, підозрює, що я - його письменник.

Як автентична гуцулка я щаслива, що не-гуцул Іванов своїм пером художника так зрісся з моїм гуцульським світом, як свого часу не-гуцули Гнат Хоткевич і Михайло Коцюбинський зрослися з Гуцульщиною словом.

Результатом співпраці із Заслуженим художником України зі Львова Сергієм Івановим і «чоловим» «Піраміди» Василем Гутковським з 2007 року стали 9 (дев'ять!) книжок!

Я хочу назвати ці спільні роботи «поіменно», бо жодна з них не лишилася непоміченою читачем:

«Майже ніколи не навпаки»,

чотири видання «Солодкої Дарусі»,

«Жіночий аркан у саду нетерпіння»,

чотири видання «Нації»,

«Москалиця» - «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба»,

«Чотири пори життя»,

«Кулінарні фіґлі»,

українсько-російський варіант книжки «Солодка Даруся» - «Даруся сладкая»,

«Вирвані сторінки з автобіографії».

Наперед би більше, кажуть у таких випадках на Буковині!

А я подумки підтверджую: певно, що так - бо майже ніколи не навпаки.

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ
газети «Сільські вісті» 2001 року
від читачки Н. із Полтави

(свідомо не називаю прізвища, бо я не питала дозволу в автора. Синтаксис і орфографія збережені):

«Зовсім випадково мені потрапив до рук «шматок» газети, навіть не знаю і назви, де фото письменниці Марії Матіос, і стаття «Репресована свідомість реабілітується довше, ніж людина». З газети дізналась, що авторка має 6 поетичних і 2 прозові книги. А проживає в Києві. Чому пишу? Тому, що болить і крається серце за нині вже покійних батьків, бабуню, які свого часу проживали в Львівській області, а в 1950 по 1958 р. були виселені на спецпоселення в Хабаровський край.

Мама на той час ще не заміжня була і зі своєю мамою такою ж малограмотною (мама всього 2 кл. закінчила) була виселена сама не знаю і за що. Можливо так, як пише Марія Матіос через те лише, що прізвище було таке саме, як у тих, що якимсь чином за чиїмись спинами відкупились від Сибіру, тайги. Та Бог їм суддя. Забрали: спалили хату, навіть майно не описали, як треба було. Написали «Архівних даних немає» в довідці, яку видали, коли її я реабілітації добилася в 1991, здається, році. Та поїхавши, на її Батьківщину, підняли архіви. Записано - хата, стодола, так мамин брат двоюрідний сказав мені: «Так мама ж сіно не їла. Як була стодола то і ясно, що була корова, хата ж свиня і в хаті все». І от про відшкодування вартості майна, зайшла в Самбірське УМВС, в райраду по питанню реабілітованих. Та жінка сказала «Люди добрі. Держава бідна. Одною рукою дає, іншою забирає. Ви більше нічого не доб'єтеся. Більше витратите на ті довідки, ніж що отримаєте».

Мені болить інше. Мама, царство їй небесне, весь час згадувала яке там було життя серед комарів в тайзі влітку і взимку, на лісоповалі. Коли волосся в бараці примерзало до стіни (ну от плачу, бо це і мій біль, бо моя сестра Оля на рік старша і я там родились). І першу дитину (походивши по глибоких снігах і сильних морозах мама мало не втратила). Та слава Богу, врятували в утробі, а потім новонароджену з чиряками на голові.

Прошу мене пробачити, що пишу і плачу, болить душа, повернулись не на Батьківщину, а зовсім в інші краї на південь. В 1958 p., коли їх відпустили, але не радили їхати на Батьківщину. А куди їхати з сім'єю? Чоловік, 2 дітей і наша бабуня.

Що є цікаво, що мама там аж на далекому Сході знайшла свою долю. Теж зі Львівської області, але Старосамбірського району. І в 1955 р. одружилась. Як я вже писала в жовтні родилася моя сестра, а через рік - я. В цьому році 6 жовтня, як Бог дасть, доживу - 50 р. виповниться.

Та я хочу Вас попросити чи дати мого листа Марії Матіос чи її адресу. Я прагну прочитати ті 2 її прозові книги. Я хотіла б щоб вона мені їх вислала, я прочитаю і їй поверну. Я запитувала в бібліотеках наших, шкільну і сільську бібліотекаря, в районі. Якщо вона в них описала ті