Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Що це значило, я не зовсім розумів, знаючи щось про систему КҐБ зі своїх студентських досвідів, а втім, і не дуже й цікавився. Марія з її чоловіком і дітьми, старшими мого віку, для мене були приємною родиною з досить дивним «западенським акцентом». Марія завжди посилала моїй мамі - своїй сестрі - дуже ніжні і повні ностальгії листи, але коли приїжджала іноді з родиною «до батьківських могил» машиною (що було майже нечуваним багатством), то розмовляли про те, де і як вчаться діти, що старі батьки капризують...

Але ніколи я не чув, яке там було раніше життя «на Западній», хоч про наші післявоєнні справи говорили. У батьків взагалі було не прийнято, щоб діти «заглядали старшим в тарілки і слухали дорослих розмов», тому нас відправляли «гуляти», нагодувавши. Марія дожила віку в Чернівцях і померла на початку 2000-х.

Мій батько разом майже з усією групою своїх однокурсників 1949 року поїхав «на Западну», після закінчення агротехнікуму організовувати колгоспи. Про це я дізнався вже у другій половині 1990-х років.

До цього я знав, що він працював десь у Львівській області, але що робив - ніколи не обговорювалося. Тільки, коли заходила мова про те, що хтось із моїх колег чи братів-студентів був із Львівщини чи Франківщини і я з ним гарно затоваришував, батько відводив мене в сторону і казав: «Стережися їх, сину, вони дуже підступні й жорстокі, я їх дуже добре знаю». Так міг із сином говорити тільки батько.

Вже недавно я почав крок за кроком підступати до батька, щоб він мені розповів, як то було. І дізнався, що із 24 осіб, що поїхали 1949 року «на Западну», живими залишилося тільки 16. І що одного його товариша застрелили, а іншому відрубали голову. Батька теж повинні були вбити. І кілька разів він утікав і переховувався, бо попередили місцеві люди.

Розповідати про це і зараз він не хоче, лише говорить, що краще мені цього не знати. Однак нещодавно він розказав, як він лишився живим. Лишився, бо послухав поради МҐБешника, котрий приймав його у Львові й давав направлення в район. Це був якийсь сорокарічний земляк із Київщини, фронтовик, котрий, подивившись батькову анкету, сказав не лізти ні в організацію комсомольських спілок, ні в активне колгоспне життя. «Ти агроном - от і займайся агрономією рік якось перечекаєш і підеш в армію. А звідти - вже куди схочеш. Пістолет табельний сховай і з собою не носи. Вони тебе вб'ють, якщо захочуть, хоч ти на броньовику будеш їздити».

Батько зненавидів справу агронома так, що далі навчався в будівельному інституті, і працював де завгодно, тільки не в селі. А в Західну Україну так ніколи і не поїхав, хоча був в усіх точках СРСР.

Шановна пані Маріє!

...Якби я писав продовження Вашої повісті «Просили тато-мама», про ту, що втікала з криївки, то я би дописав, що той МҐБешник (котрий ішов за Корнелією і, врешті, на ній оженився), був десь із Київщини чи Дніпропетровщини родом. І його батьки так само навчали його Шевченковим віршам. Вони в той час взагалі могли цитувати Шевченка годинами - навперебій - як ми зараз можемо обговорювати новий фільм. І я би написав, що той молодий офіцер був 1926-1927 року народження, і пам'ятав і перший голод 1932 року, і другий - 1946-1947. Перший - як дитина - з розширеними від страху очима, бо кожен день хтось вмирає. Другий - вже як курсант, що бачив лише спухлих від голоду своїх родичів, але боявся їм допомагати. Боявся і лише молився, щоб це закінчилося. Боявся і ненавидів те, як він виживає, і мріяв, щоб усе коли-небудь, як-небудь закінчилося.

Він ішов за тою дівчиною свідомо. І свідомо взяв її заміж. І не тому, що вона була вродлива, як то описано в книзі. Навіть, якби вона була калікою, з обличчям, побитим віспою, він би це зробив. Бо він спокутував свої гріхи, котрі вчинив сам, чи бачив, що робили його товариші, винищуючи повстанців.

Чи був він до цього в серйозних спецопераціях?

Чи міг пересидіти ці страшні місяці чи роки братовбивчої війни, втікаючи якось від найстрашніших вбивств і депортацій?

Чи мстився за своїх загиблих товаришів, чи просто чекав, коли все скінчиться?

Оті МҐБешники та «стрибки» були моїми земляками, а хтось - моїми родичами.

Українці нищили один одного, бо був такий час, а в душі бриніла, мабуть, одна та ж сама фраза із Шевченка - «Тяжко жить на світі, а хочеться жить, хочеться дивиться, як сонечко сяє, хочеться послухать, як море заграє, як пташка щебече, байрак гомонить, або чорнобрива в гаю заспіває...»

Юродива Даруся ходила берегом Прута чи Черемошу, бо вона отримала «конфетку», а божевільна моя тітка Ярина - берегом Дніпра, бо її чоловік сам ту конфетку Дарусі давав...

P.S. (Лист від Марії МАТІОС

Володимиру Г. Панченку)

Я справді дивуюся, що у наш цинічний і прагматичний час люди беруть ручку до рук, пишуть цілі сюжети, витрачають час і гроші на пошту...

Несповідимі путі твої, Господи, в дорозі до людини...

Але, якби я навіть хотіла вигадати подібну історію і те, що відбулося в мені і зі мною на свято Петра і Павла, 12 липня 2010 року, після того, коли я прочитала листа від В. Г. Панченка, я все одно не змогла би «припасувати» всі пазли так, щоб вони збіглися в просторі і часі. Проте я точно знаю, що нічого у цьому світі не відбувається випадково.

Отже, я, Марія Матіос, українська письменниця, автор «Солодкої Дарусі» й ще кількох обговорюваних в Україні і поза її межами книжок