Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

«Не буду вживати заяложеного терміну новаторство», але з великою радістю можу відзначити, що авторка цього твору сміливо виступила проти панування модних теорій і літературних настроїв, рішуче відкинула приписи всіляких деконструктивізмів, постмодернізмів та ще інших «-ізмів», а також правил політичної обережності й суспільних табу, і на свій страх і ризик здійснила мандрівку в наше криваве минуле, в наші пекла.

І не тільки для того, щоб зазирнути в ті пекла, але й подолати їх, переселившись туди, і зостатися там на той час, що потрібний для такого подолання.

Ця книжка є сьогодні унікальним свідченням того, як можна подолати минуле не тільки в житті, ай у літературі (бо інакше нація не може існувати, йти далі, розвиватися);

всю оту жахливу радянську ортодоксію, традиційно-національну жіночу (на жаль, і чоловічу) меланхолію,

солодку сентиментальність і ще солодшу романтичність,

які так нашкодили українській літературі.

Прочитавши «Дарусю», хочеться: або когось зарізати,

або самому повіситись,

або...

Ну ж бо згадайте ще якесь читання, що подвигло б вас на такі не зовсім традиційні дії!»

Після приголомшливої для мене прем'єри «Солодкої Дарусі» на сцені Чернівецького театру ім. О. Кобилянської у березні 2008 року, вистава «поїхала» в Черкаси на міжнародний театральний фестиваль. І ось, як вичитала я на одному із Інтернет-сайтів, до артистів за лаштунки прийшов чоловік. Родом із Буковини. Який добре пам'ятає живого - справжнього - Івана Цвичка, що на автостанціях і по селах Буковини та Галичини продавав дримби. А ще мав язик - гостріший від бритви, і якому не заважала природна вада - чи то картавість, чи то яка інша недуга. Той чоловік переконував акторів, що, мабуть, знав і Дарусю. Актори ж переконували свого палкого глядача, що Цвичок (хоча й художній образ), образ справжній, бо має свого прототипа. А Даруся - образ наскрізь вигаданий.

Чи повірив колишній мій земляк артистам, не знаю.

Але це повідомлення «зачепило» мене до глибини серця. Бо знаю, що саме художні образи Дарусі й Цвичка найбільше вражають моїх читачів.

І я пішла шукати...

Це може видатися дивним, але тільки після виходу роману «Солодка Даруся» мій тато сказав поміж іншим, що колись ходив з Іваном Цвичком разом до школи. Не знаю, як я могла пропустити крізь вуха таку інформацію, але тільки тоді - майже через чотири роки після дебюту Дарусі - я стала «слідопитом» життя людини, яка жила собі аж до 2007 року - і не здогадувалася, який переворот зробила в уявленнях багатьох і багатьох людей, що стали заочними його симпатиками. Як я картаю себе, що свого часу, упродовж тривалого життя на Буковині, була стороннім спостерігачем, але жодного разу - не співрозмовником Івана Цвичка. Цього дивакуватого гуцула, якому доля відміряла складне життя. Як, врешті, майже кожному. Жаль, що мало хто з нас робить вчасно те, що можна зробити вже. Сьогодні.

...А справжній Іван Цвичок, про якого в «Солодкій Дарусі» я написала як про людину мало не «перекотипільну», мав судьбу дещо відмінну від книжної. На те він і художній образ, - крізь контури якого проступає узагальнене.

...Цей хутір називається Білий Потік. І належить він Мариничівській сільській раді Путильського району Чернівецької області. Хутір начебто «вгризається» в територію хуторів Нижня Товарниця і Товарінка, які є адміністративними одиницями мого рідного села Розтоки. Дехто із Білого Потоку більше «прив'язаний» до сусіднього (ближчого) села Петраші. Дехто - до Розтік. Залежно від того, де чия фамілія пустила коріння, на якому цвинтарі похована родина чи хто до якої церкви ходить.

Білий Потік, як урешті, й Товарниці - Нижня й Верхня - цілком виправдовують свої назви. В Товарницях люди споконвіків живуть винятково за рахунок худоби (товару по-тутешньому). Мало чим відрізняється й життя в Білому Потоці, вздовж якого й справді грають-піняться від буйної сили гірські води - цілком білі на обшліфованому природою камінні між гострими скалами й звивистою дорогою. Місцями дорога в Білий Потік така, що страшно подивитися вниз до води. Дехто з «верхівських» (як тут їх називають) людей живе при дорозі. Але більшість - по горбах, куди хіба що можна добратися конем, а більше таки - ногами.

Із груня Яковійчукове відкривається неймовірної краси картина, обрамлена зеленню гір і синявою неба. Гори й небо ділять хіба що вишки-антени мобільного зв'язку та телеантена, припасовані в найвищій точці видимого - хоча й замкнутого - простору. Мабуть, недаремно, київські бізнесмени скуповують тепер тут землю оптом і в роздріб. Місцеві люди кажуть: тут ближчим часом будуть гірськолижні спуски й зони «зеленого туризму».

Це місце - грунь Яковійчукове - батьківщина мого прадіда Григорія Ілліча Яковійчука (по татовій лінії). Топонім носить ім'я мого прадіда. Григорієва донька Василина - моя покійна бабця, мама мого тата (пам'ятаєте бабцю що бігла за мною, босою, по снігу і просила «Верніться, Марічко!»?).

Василина 1932 року вийшла заміж за Онуфрія Матіоса (мого майбутнього діда) і перейшла жити на хутір Сірук. Що від Білого Потоку кілометрів за 12, якщо йти горбами. На гірські мірки - не так вже й далеко. Там, у Сіруку, 1934 року народився мій тато. А до школи пішов... сорок п'ятого. По війні. Майже в 11-річному віці. На всю околицю школа була лише в Білому Потоці. Акурат в будинку Григорія Яковійчука - татового діда. В одній кімнатці жив Григорій із жінкою Марією. В іншій - містилася школа.