Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
Як далі склалася його доля, на жаль, невідомо. Ніхто не знає також, де його наукові записки. Та й взагалі, чи цілі вони? Цілком імовірно, що він захопив їх із собою на Ломбок і там вони загинули у полум'ї пожеж. А може, вони лишилися в Бюйтензорзі й тепер десь лежать припорошені в архівах. Достеменно відомо лише те, що він не вивіз із Яви нічого, ніяких власних речей. На пароплав його посадили під конвоєм і до Мадагаскару везли як в'язня. У мадагаскарському порту Мажунга він мав зійти на берег, а там братися на всі чотири боки, куди завгодно, окрім Ост-Індії. Невідомо навіть, чи дістався він до Росії.
Після Миклухо-Маклая Малигін — другий наш співвітчизник, якого в Індонезії вважають індонезійцем. Його прізвище також співзвучне з місцевими іменами. Учений Малигін обернувся на раджу Маланга, й тепер спробуй переконати індонезійця, що місто Маланг на Яві названо зовсім не його іменем. «Як не його іменем? Хіба в Індонезії був ще один такий легендарний Маланг? Ні, ви помиляєтесь, це місто раджі Маланга. Атож, того, який керував обороною Ломбоку».
Коли на Яві виникло місто Маланг, Малигіна ще й на світі не було.
У Богорський ботанічний сад я заходив з благоговійним трепетом. Начебто ось зараз мав відкрити надзвичайну таємницю. Я намагавсь одразу ж усе побачити й одразу назавжди все запам'ятати. Наді мною, наче гігантський зелений грот, здіймалися склепіння канарієвої алеї — алеї Маклая. Він посадив її своїми руками. Я гладив шерехату кору стовбурів і, здавалося, відчував тепло Маклаєвих рук. Повільно я йшов алеєю. Десь далеко праворуч, за стіною дерев-велетнів, гомоніла річка. Ліворуч дзеркалилось плесо джерельного озера. Там, де озеро закінчувалося, ясніла білина президентського палацу. Кроків за тридцять від нього, ближче до озера, на відкритій галявинці стояла почорніла дерев'яна альтанка. Це й була та. альтанка, де колись любив працювати Миклухо-Маклай.
Чотири звичайні тверді стільці, маленький столик — дощаний кружок, прибитий на вкопаному стовпі. На столикові — зошит у чорному коленкорі й акуратно заструганий олівець. Чиї вони? Не знаю. Хтось поклав. У зошиті ніяких записів. Пожовклі сторінки, мабуть, уже багато років чекають олівця.
У густих кронах канарій дзвіночками переливаються голоси райських пташок. Пахне листям, озером, лілеями. На тому боці озера з-за бамбукового куща вийшли двоє оленів, спинилися здивовані.
— Здрастуйте, добрі красені!
Я згадав Північ. Якось на Чукотці нас заскочила в дорозі заметіль. Ми їхали на оленячій упряжці по сніговій цілині, нас було двоє. Щоб перечекати заметіль, ми зупинили упряжку й разом з оленями зарилися в сніг. Якби їх не було з нами, ми б, певно, загинули. Вони зігрівали нас своїми тілами три нескінченно довгих дні. Я мріяв тоді побачити далекі південні краї. Мріяв просто так, від холоду. Я не вірив, що колись моя мрія здійсниться. І ось вона збулася. І знову олені. На тих, північних, вони не схожі, а все одно рідні.
Підійшли Анді й доктор Сурото. Анді бігав до нього додому. В Богор ми приїхали в неділю. У наукових співробітників ботанічного саду, як і скрізь, був вихідний день, але вчора з Джакарти ми розмовляли з доктором Сурото по телефону, і сьогоднішній день він обіцяв подарувати нам. Це був маленький, худорлявий чоловік років п'ятдесяти п'яти, в білій на випуск сорочці й ретельно відпрасованих ясно-сірих штанях.
— Радий вам прислужитися, — вітаючись, мовив він.
— Ви давно тут працюєте?
— Я починав ще при голландцях. Сушив рослини для гербарію. Потім, коли голландці забрались, освічених ро-бітників-індонезійців уряд послав до університету. — Доктор Сурото засміявся. — Спішно довелося ставати вченим. Голландці думали, що без них цей сад загине… Ну, то що ви хочете подивитися?
— Я хотів би побачити Російську алею.
— А, з горобини! Ну що ж, я до ваших послуг. Мені не випадало бути в Росії, тому певно сказати не можу, але, мені здається, наша горобина значно видозмінилася. Принаймні експеримент з її акліматизацією надзвичайно цікавий.
— Ви гадаєте, це тільки експеримент?
— Для науки важливий експеримент. Я дуже добре розумію, що російським ученим, які працювали тут напередодні двадцятого століття, було приємно лишити пам'ять про свою батьківщину. Але горобину взяли не випадково. Віддалено вона схожа з тропічним ясеном, мені здається, для акліматизації її взяли саме тому.
— Береза й горобина — два дерева, що символізують Росію, як у вас варингін і кокосова пальма.
— Правда? Не знав. Виходить, у нас є схожі звичаї. Я покажу вам приклад.
Ми йшли вузькою прямою доріжкою, що пролягла метрів на вісімсот. По обидва боки на величезній площі росли самі пальми. Це був знаменитий богорський пальметум. Равенала потрапила сюди випадково, вона зовсім не пальма, а трав'яниста рослина з величезним віялом листя, схожого на пальмове. Воно розміщене в одній площині біля спільної основи. У стовбурці — заглиблення, і листя начебто стоїть у вазі. Там завжди збирається вода. Тому равеналу й називають деревом мандрівників. У найпосушливішій місцевості біля равенали завжди погамуєш спрагу.
Ми звикли вважати всі пальми однаковими. В нашій уяві найчастіше виникає кокос. Насправді ж це численні група деревних порід, різниця між якими така ж велика, як між деревами нашого лісу. Пальма ротанг росте у довжину на 250–300 метрів. Це дерево-удав, ліана, здатна прижитися де завгодно, в будь-яких нетрях. А ось пальма пальміра почуває себе добре тільки на відкритій місцевості, де багато сонця й вологи. Зовні вона схожа на кокосову, але вишуканіша, хоч стовбур її набагато товщий. Пальміра — дерево-скарб. Її молодий плід — смачна й поживна їжа, з ядра цього ж плоду можна напитись. А якщо розколоти його й підсушити, буде копра. Масло, добуте з копри пальміри, дуже пахуче, в ньому багато всяких вітамінів. Коли пальма цвіте, з початків її суцвіть сочиться солодкуватий сік, з якого роблять пальмове вино. У черенках листя — прекрасне волокно
