Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
Під одним із кущів «полум'я джунглів» стояла лавка й ми сіли.
— Триста п'ятдесят років Голландія нас пригнічувала, — говорив далі Сурото, — і тепер, якщо виходити із зворотного положення расової теорії, ми повинні ненавидіти всіх голландців, а коли з'явилася така можливість, то й помщатися на кожному, хто народився голландцем чи взагалі білим. Але ж це безглуздо!.. Даруйте, я відхиливсь. Але пояснив, чому ми пам'ятаємо Маклая. Це його вчення. І воно цілком відповідає нашим національним поглядам.
Певно, щоб надати своїм словам більшої переконливості, доктор Сурото намагався говорити стриманим тоном філософа. Він начебто розмірковував сам з собою:
— Є загальновизнана догма: справжній поет не може бути тираном і не може не бути поетом, якщо народився для поезії. Я повертаюся до того, з чого почав. Три з половиною століття ми були під гнітом Нідерландів. Наш національний розвиток загальмувався на багато, багато років. Ми вже не могли створювати такі шедеври, як наш всесвітньовідомі храми Борободур і Прамбанан або не менш відомі храми на острові Балі. Від високорозвиненої нації, якою є голландська нація, ми не тільки не дістали нових духовних цінностей, у нас відбирали те, що ми вже мали. Нас змушували нидіти в злиднях й убогості. Ми не були дикунами, але нас намагалися обернути на дикунів. Та народжений для поезії не може не бути поетом. Свою обдарованість народ проявляв не в тому, так в іншому. Тепер славиться на весь світ індонезійське різьблення по дереву, карбування по сріблу, унікальні вироби з тростини, розфарбування національних тканин, лялькові народні театри і, звичайно, усна творчість. Їй належить особливе місце. Ви не зустрінете індонезійця, який не знав би десяток легенд. Легенди, якщо хочете, нам замінювали праці з історії. Неписьменний народ оспівував те, що було близьке його серцю і чим він міг гордитись. У цьому головна причина популярності Маклая в народі. Він був надто примітною постаттю, щоб не лишитися в пам'яті вдячного народу. З другого боку, за своїм душевним складом і поведінкою він був схожий на суто індонезійського народного героя. Ви знаєте, як він уперше з'явився в Богорі?
— Тільки те, що спочатку він оселився у якогось яванця, котрий працював у ботанічному саду.
— Цілком правильно, це був робітник пальметума Мардані Тукіджо. Але перший тиждень Маклай жив не в нього. Територія саду тоді була набагато менша. Тут, де ми зараз з вами сидимо, вона кінчалась, а далі —он туди, ближче до гір, — було селище індонезійських робітників. Вище, за селищем, стояв якийсь покинутий сарай. Маклай спочатку оселився в ньому. Коли я прийшов у майстерню, де сушили гербарій, там працював грубником пак Хартоно, син Тукіджо…
У мене аж подих перехопило.
— Він живий?
— На жаль… — доктор Сурото зітхнув і розвів руками. — Йому було тоді вже років сімдесят. Він помер у сорок третьому році.
— А з сім'ї його хоч хтось лишився?
— У нього було дві дочки, Амінах і, здається, Сіті. Я їх не бачив, вони обидві тоді давно вже були замужем. Амінах жила чи то в Джок'якарті, чи то в Суракарті, а Сіті, здається, десь у селі. Старий іноді до них їздив, і я знав про них з його розповідей. Я розумію вас, ви хотіли б їх знайти. Навряд чи це можливо. Коли індонезійська жінка виходить заміж і стає матір'ю, усі звертаються до неї на ймення чоловіка або на ймення першої дитини. Власного імені жінки часто не знають навіть її сусіди. З роками його взагалі забувають. Мою дружину, коли була дівчиною, шали Саріиою Варісаджі, а тепер вона тільки матінка Реджо. Так звуть нашого старшого сина. Де живе матінка Реджо, вам у Богорі кожен скаже, принаймні на нашій вулиці, а Саріну Варісаджі пам'ятаю, мабуть, тільки я.
— Ви гадаєте, нема ніякої надії?
— Я маю великий сумнів, щоб вам це вдалося.
— Ну гаразд, що ж пак Хартоно розповідав про Маклая?
— Справді, ми знову відхилились. Я сказав, що Маклай був дуже схожий на індонезійського народного героя. Треба уявити собі той час, коли він приїхав на Яву. В Богорі жили високі колоніальні чиновники й ті, хто мав багато грошей. Це було місто виключно для білих. Індонезійцям відвели кілька ізольованих районів, з якими європейці не мали ніякого зв'язку. В наших кампунгах можна було зустріти тільки білих наглядачів та збирачів податків. Решта європейців вважали принизливим спілкуватися і місцевим населенням. Якщо мені на дорозі зустрічався європеєць, я повинен був зупинитися, скинути капелюха й, одвернувшись, чекати, поки він пройде або проїде.
І раптом у селищі індонезійців з'являється білий чоловік, дуже дивний на вигляд. Худий, зарослий густою руною бородою, сяк-так одягнений, з важкою скринею. Зброї немає — отже, не наглядач і не збирач податків. Питає, кому належить отой сарай, що стоїть під горою за селищем. Причому питає по-малайському. Це теж важливо. Голландці до нашої мови ставилися з презирством, иазиваючи її варварською. Говорити нею вони вважали поганим тоном.
Люди відповіли, що сарай нічий. Тоді Маклай попросив дозволу оселитися в ньому, сказав, що він нездужає і йому треба якийсь час пожити в горах.
Європейці ніколи не зверталися з проханням до індонезійців. Білий мав право на все, що йому подобалось. Бажання європейця, навіть найхимерніше, для індонезійця було законом. Маклай знав це й просив не дивуватись. «Я питаю у вас дозволу, — сказав він, — тому, що вважаю себе вашим другом. Я європеєць, але такий самий бідний, як ви. На гарну квартиру не маю грошей. Якщо ви згодні, щоб я був вашим сусідом, дайте мені інструмент, і я зроблю з цього сарая собі житло».
Мардані Тукіджо дав йому сокиру й пилку. Маклай запитав, як його звати, і подякував, сказав, що поверне інструмент, як тільки все зробить. Тукіджо був тесля і хотів допомогти йому, але Маклай чомусь відмовився від допомоги. Удень він працював,
