Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
Шеффер і Трейб були люди небагаті, вони самі жили на утримання. Миклухо-Маклай жив у борг. Їм також лишалося тільки жалкувати. І працювать. Микола Миколайович тяжко нездужав. Часто він не міг навіть тримати олівця, розпухали суглоби пальців. І все-таки працював. На останні копійки наймав записувача, по шість годин підряд диктував йому свої статті, потім ще дві години — наукові матеріали для лабораторій Трейба. А після до ночі працював у саду, збирав гербарій або порався коло дерев.
У 1880 році директором саду став професор Трейб. На той час голландці зрозуміли, що надзвичайний парк генерал-губернатора повинен бути все-таки науковим закладом. Відкриття Трейба переконали їх, що природа Індонезії, яка з практичної точки зору була нібито достатньо вивченою, криє в собі багато нових можливостей.
Трейба послали в Європу вербувати вчених. Перша країна, яку він відвідав з цією метою, була Росія. Він вважав, що вчених, які за певну винагороду погодяться працювати за вузькою програмою колоніальних властей, знайде де завгодно, а людей, по-справжньому відданих науці, — тільки в Росії. Трейб добре знав Миклухо-Маклая і цілком поділяй його наукові й загальнолюдські погляди. Маклай для нього був уособленням Росії.
Був уже лютий 1889 року. Минуло десять місяців, як не стало Миклухо-Маклая. Але вчені Росії пам'ятали його гнівні статті, які таврували гнобителів індонезійського народу. Про роботу на голландських колонізаторів, хай навіть за дуже високу платню, не могло бути й мови. Але одна річ інтереси колонізаторів, а інша — наука. Для натуралістів кращого місця, як Бюйтензорзький ботанічний сад, на земній кулі немає.
Запрошення Трейба було прийнято без будь-яких умов. Від грошей, запропонованих голландцями, російські вчені відмовились. Академія наук Росії встановила окрему Бюйтензорзьку стипендію, яка при підтримці Трейба давала можливість її стипендіатам жити в Бюйтензорзі й працювати за своєю власною програмою.
Трейб, за його словами, залишав Росію щасливим. «У загальному розвитку ця країна відстала від Західної Європи, може, на століття, — писав він у щоденнику, надрукованому в Батавії після його смерті. — Але ніде немає стільки різнобічних талантів, стільки піднесених і світлих умів, які палко вірять у майбутнє і так щедро віддають себе науці. Серед російських натуралістів, хай то буде сивочолий академік, як знаменитий О. О. Ковалевський, або всього лише юнак, який робить свої перші несміливі кроки в науці, я не бачив того скептицизму, гнітючого падіння вищих ідеалів, сліпого, беззастережного ницого служіння золотому божку — всього того, що розтліває ту частину Європи, котру заведено називати високорозвинутою, висококультурною, внсокоцивілізованою і т. ін. М. М. Миклухо-Маклай, перед чиїм благородством, самовідданою працею, блискучим розумом і особистим героїзмом освічений світ шанобливо схиляє голову, — для Росії явище не поодиноке й не сенсаційне. Як у нашому Бюйтензорзі на відкритій місцевості й без належного догляду ростуть і буйно квітнуть на диво європейцям оранжерейні орхідеї, так у незатишній Росії виростають учені складом думок і душею подібні до М. М. Миклухо-Маклая. Я щасливий, що вони прийняли мене щиро, що мав з ними приємні бесіди і зміг ближче узнати їх. Не боюся стверджувати, що в майбутньому ми дивитимемось на Росію як на колиску видатних досягнень. Умов для цього північного колоса сила-силенна. Одна з них найважливіша: росіяни за своєю природою садівники, вони не тільки безкопромісні патріоти своєї батьківщини, а й своєї праці. Властивість для нас незбагненна й дивна. Не знаючи, як і чим її пояснити, ми схильні бачити в ній примітивний фанатизм і таким чином виявляємо черствість і далеко не похвальний раціоналізм наших душ».
Бюйтензорзькими степендіатами були учень Тімірязєва професор Київського університету Сергій Гаврилович Навашин, петербурзькі зоологи Д. Д. Педашко, К Давидов, П. П. Іванов, московський ботанік М. І. Голенкін, професор Харківського університету В. М. Арнольді, ботанік Нікітського ботанічного саду В. М. Любименко. Були в Бюйтензорзі в науковому відрядженні від Російського географічного товариства професори В. А. Ротерт і В. О. Караваев. На власні кошти приїздив сюди видатний учень Бекетова і Докучаєва професор Харківського університету Андрій Миколайович Краснов, який потім заснував ботанічний сад у Батумі.
Вони були природодослідники й садівники, вирушали в тривалі й нелегкі мандри на острови Малайського архіпелагу, щоб добути нові експонати для Бюйтензорзького зоологічного музею або нові зразки рослин для ботанічного саду. Руками російських учених висаджено тут тисячі рідкісних дерев і, як пам'ять про далеку Батьківщину, алею російської горобини. Вона росте й досі.
Але займалися вони не тільки зоологічним музеєм і садом. В Індонезії наші вчені продовжували справу Миклухо-Маклая і так само, як і він, ставали на захист індонезійського народу.
Професор Краснов писав:
«Хоча ось уже 300 років, як з гордістю запевняють голландці, Ява не знає, що таке рабство, та насправді все її багатомільйонне населення перебуває в цілковитій кріпосній залежності від голландської адміністрації. Як наші кріпаки, яванці відбувають панщину, працюючи один день у тиждень на державних плантаціях, не рахуючи тих земських повинностей, які лежать на них у поселеннях і які вони відбувають натурою й грошима… Знаряддям морального пригнічення місцевого населення голландці обрали теорію «вищої раси»'. Термін цей, смішний для сучасного антрополога, на Яві звучить далеко не як анахронізм».
Стаття Краснова, яка викривала голландських расистів, обійшла всю Європу. Лондонський тижневик «Санді таймс» надрукував з цього приводу фейлетон. «Чи знаєте ви, ким є голландець в очах тубільця Нідерландської Ост-Індії, на думку самих голландців?» — запитувала газета й далі відповідала словами харківського професора: «Голландець в очах тубільця є представник величезної держави, яка керує, між іншим, і маленьким Ост-Індійським архіпелагом, є людина, наділена розумом нескінченно вищим, ніж у малайця, і знаний якої такі високі, що недосяжні малайському розумінню; нарешті, в очах малайця голландці володіють грошовими багатствами, що в кілька разів перевищують статки малайських князів, а моральні якості європейців незрівнянно вищі, ніж у жовтошкірих».
«Нічого не скажеш, — писав
