Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
Причисляючи папуасів до наймолодшої на землі раси, яка тільки почала еволюціонувати від мавпи до людини, полігеністи обґрунтовували свою теорію тим, що начебто і біологічно, і способом свого життя вони докорінно відмінні від «нормально розвинених людей». Нібито волосся у них росте пучками, шкіра жорстка, не схожа своєю «фактурою» на шкіру європейців, пазуроподібні нігті, особлива будова ступні — другий (вказівний) палець ноги довший, ніж звичайно, — і все це, разом узяте, буцімто явно свідчить про так звані пітекоїдні (мавпоподібні) ознаки.
Маклай правильно пояснив причину потовщення нігтів у папуасів: учений пов'язував це явище з тим, що папуаси, які не мали складного знаряддя й інструментів, різноманітну роботу виконували вручну. Він помітив, що в нього самого нігті стали товщі від роботи, яку він мусив робити: «… в моєму нинішньому житті, коли доводиться часто бути і дроворубом, і кухарем, і теслею, а іноді й пралею, і матросом, а не тільки паном, який займається природничими науками, рукам моїм добряче дістається… вони геть укриті мозолями, порізами й опіками; щодня старі починають гоїтись, а нові з'являються. Я помітив також, що мої нігті, які завжди були досить міцні для моїх звичайних занять, нині стали надто крихкі й ламаються». Порівнявши їх з нігтями папуасів, Маклай дійшов висновку, що «в них вони чудові: принаймні втричі товщі за мої». І пояснив це тим, що папуасам, «які не мали різноманітних інструментів, доводиться працювати руками значно більше», ніж йому. Оскільки з боків нігті обламуються легше, ніж посередині, то «нерідко можна бачити в тубільців нігті, геть схожі на пазури». Отже, мовиться тут не про спадкові расові ознаки, а про вплив умов праці, про індивідуальну здатність пристосовуватись — ці особливості розвиваються внаслідок посилених вправ.
Так само пояснювалася й своєрідна будова правої ступні папуасів: між першим і другим пальцями значний проміжок, близько двох — двох з половиною сантиметрів. Папуаси могли міцно тримати предмети, затиснувши їх між цими пальцями. Маклай бачив одного разу, як папуас Туй убив на мілководді рибу каменем, а потім витягнув з води, захопивши и між великим і вказівним пальцями правої ноги. Учений відзначив, що цю особливість мала тільки права ступня і вона в папуасів розвивалася протягом усього життя. Не знаючи взуванки, вони з дитинства привчають себе захоплювати на землі різноманітні предмети ногою. У наших балерин теж посилено розвиваються деякі м'язи ніг, які у більшості людей лишаються недорозвиненими. Щоб розвинути ці м'язи, треба починати розробляти їх ще в дитинстві. Показово те, що у європейців, безруких від народження, також особливо розвинені м'язи на пальцях ніг. Відомий французький художник Луї Дюкорне, який народився 1806 року, не мав рук і чудово малював правою ногою.
Відповідаючи німецькому антропологові Ф. Мюллеру, який намагався довести мавпоподібність меланезійців і брав як доказ їхню особливо жорстку шкіру, Миклухо-Маклай, посилаючись на своє п'ятнадцятимісячне проживання серед папуасів, писав, що «не тільки в жінок і дітей, а й у чоловіків шкіра гладенька й нічим не відрізняється щодо цього від шкіри європейців». Але в деяких папуасів вона грубіє від того, що вони постійно змащують її глиною.
Стосовно ж волосся, то в папуасів воно таке густе й пухнасте, що вчений довго не міг з'ясувати, як воно розташоване на голові. Але, придивляючись, як волосся розподіляється на скронях і потилиці в дорослих, він ніякого групування його в пучки не виявив. Третього січня 1872 року йому довелося вперше побачити голову папуаса, дуже коротко постриженого. Цікаво відзначити, як він реагував на це спостереження. Того дня Маклай спав після сніданку. Його розбудив тубілець Колле із села Бонгу, який прийшов до нього з дев'ятирічним хлопчиком. Хлопчик був пострижений, і вчений пересвідчився нарешті, що волосся росте «в папуасів не жмутиками або пучками, а так самісінько, як у нас. Це, на думку багатьох, може, дуже незначне спостереження геть розігнало мій сон і сповнило мене гарним настроєм».
Так ось, цей факт, що сповнив Маклая гарним настроєм, навпаки, був вельми і вельми значний. Річ у тім, що такі європейські світила, як Рудольф Вірхов, Ернст Геккель, а особливо войовничий расист від науки Ваше де Ляпуж, говорячи про мавпоподібність меланезійців, у своїх «теоріях» акцентували саме на волоссі папуасів, яке, на їхню думку, росло пучками.
З другого боку, багато полігеністів, у тому числі Рудольф Вірхов і Ваше де Ляпуж, відмінність між расами вбачали в різниці головних покажчиків.
Головним покажчиком в антропології називають відношення найбільшого поперечника черепа (між буграми тіменних кісток) до найбільшого поздовжнього розміру (між випуклими частинами лоба і потилиці). І ось цьому покажчику полігеністи надавали важливого значення як стійкій расовій ознаці. Рудольф Вірхов, наприклад, грунтуючись на ній, вважав, що чорна раса Філіппінських островів цілком відмінна від раси меланезійців.
Миклухо-Маклай встановив, що папуаси в основному доліхокефали (довгоголові), а негритоси Філіппін, з якими він познайомився по дорозі з Нової Гвінеї до Батавії, брахікефали (короткоголові), і водночас аргументовано довів, що ті й ті належать до однієї раси. Отже, стійкою расовою ознакою головний покажчик бути не може, і тому, користуючись ним, говорити про відмінність між расами не можна.
Докладно розповідаючи про біологічні особливості папуасів, Маклай у своїх статтях навів дані про їхній зріст, про властивості шкіри, волосся, зубів, описав туловище, пропорції тіла, кінцівки, будову статевих органів. З усіх описів було видно, що якихось значних відхилень порівняно з європейцями у папуасів немає, а отже, і біологічної різниці між цими двома расами не існує. А якщо нема різниці між папуасами і європейцями, то її немає і між усіма расами взагалі. Біологічно всі люди на землі збудовані однаково. І такий висновок напрошувався не з логічних умовиводів, а сам собою випливав з наведених строго наукових даних.
Це був нищівний удар по основних постулатах полігенізму. Парадокс, одначе, полягав у тому, що антиполігеністські статті російського вченого благословив до друку головний полігеніст Нідерландської Ост-Індії, яким був за службовим обов'язком її генерал-губернатор. Нічого не тямлячи в антропології, він просто не вловив у статтях Маклая антирасистської суті. Тільки після того, як їх популярно виклав ліберальний журнал «Де Стюв»,
