Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

Та мавп можна навчити багато чого, не дарма ж вони людиноподібні. А тут — величезна змія! І на думку не спаде, що вона здатна ось на таку працю.

Біля пальми стояв чоловік у солом'яному капелюсі, діловито підганяв пітона:

— Вище! Вище!

При цьому він постукував палицею по стовбуру кокоса. І змія, не припиняючи роботи, повзла вище й вище. Обвиті навкруг стовбура товсті темні кільця, підтягуючись до голови удава, повільно стискались.

Хоч нам було й страшнувато, але ми підійшли до хатини, познайомилися з господарем пітона. Сарджіто Куснаді — так звали господаря, — як виявилось, був професіональним змієловом. Невисокий на зріст, рідкозубий і, як більшість індонезійців, щупленький. Розповідаючи про свою професію, він сором'язливо усміхався:

— Еге ж, якщо не знаєш повадок змій, то полювати на них небезпечно. Мене аллах поки що беріг. Я вчився у батька, він був дуже спритний змієлов. Ми їздили з ним на полювання в околиці Сарангана. Це у нас на Яві є таке місто, там багато плямистих кобр. Якось ми привезли додому півсотні кобрячих шкур і цього пітона. Я спіймав його маленьким, з півметра, а тепер він уже п'ятиметровий, йому чотирнадцять років.

— Як же вам вдалося його приручити?

— О, це неважко! Молодий пітон до людини звикає швидко, його треба дресирувати, як усякого звіра. Мій приятель — він живе тут недалеко, його звуть Харсоно — навчив свого пітона охороняти дитину від отруйних змій. Знаєте, наші жінки під час збирання врожаю цілими днями працюють на рисових полях, а дітей нікуди дівати. Тож матері прив'язують малюків собі за плечі. Так з ними і працюють. Жінці важко, і дитина зв'язана мучиться, але лишити її десь без нагляду небезпечно. І змій скрізь до гибелі, та й інші неприємності можуть бути. Ну, Харсоно й придумав використати пітона. В якомусь зручному місці пітон лягає на траву одним великим кільцем, і в середину цього кола садять малюка. Пітон і його за своє кільце не випустить, і до нього, окрім матері, яку він знає, нікого не підпустить. Хитро, правда? О, хвилиночку, панове! Цей гаспид зламає дерево. — Сарджіто знову кілька разів стукнув палицею по стовбуру пальми. Пітон її так розхитав, що вона, здавалося, таки справді от-от трісне. — Годі, Самудро! Годі, чуєш! Ну, годі! Пітон почав сповзати вниз.

— Хіба він чує вас? — здивувавсь я. — Кажуть, у змій нема вух і всі вони глухі.

— Не знаю, може. Я взагалі спочатку стукаю по дереву палицею. Стукну тричі — Самудра повзе вище, двічі — починає працювати, п'ять разів — спускається на землю. Мабуть, коли стукаєш, стовбур вібрує. От пітон і відчуває тілом вібрацію. Та мені здається, що мої команди пітон таки чує.

Коли удав сповз майже донизу, ми поквапливо відступили до хатини.

Сарджіто засміявся:

— Не бійтеся, Самудра вас не зачепить. Зараз він спуститься на землю і поповзе на своє місце, он під той намет. Там на нього сьогодні очікує кролик.

— Винагорода за роботу?

— Так уже влаштовані звірі. З ними треба чинити справедливо. Вони добре все відчувають. Але сьогодні це не винагорода, просто час його годувати. Пітон їсть усього раз на місяць. О, дивіться, він уже на землі.

Далі пітон повівся точно так, як казав його господар. До нас він не виявив ніякісінької цікавості. Звиваючись у траві, він стороною прошелестів до намету з пальмового листя, під яким стояла масивна дерев'яна клітка. І все-таки бути поряд з цим страховищем без звички було моторошно. Якось у Москві я бачив у зоопарку, як шестиметровий сітчатий пітон проковтнув свиню, що важила не менш як пуд. Страшна тварюка.

Я запитав Сарджіто, чи не виповзе його пітон на вулицю.

— Не треба, — сказав, — дозволяти.

— А вночі або коли вас немає дома?

— Та він же в клітці. Коли я на полюванні, дружин,1, випускає його на прогулянку тільки вранці, йому подобається повзати навколо хатини: то затінок, то сонце. Найбільше він слухається мого старшого сина. Вони з сином однолітки й дуже приятелюють. Сутанто може змусити Самудру танцювати. Уявіть собі: маленький хлопчик, а перед ним танцює п'ятиметровий пітон! Самудра тоді підводить угору голову метрів на два й розхитується з боку в бік, наче маятник. Дітям — утіха…

Сарджіто розповів, як він полює на пітонів. Спершу треба знайти зручне місце й там прив'язати принаду — якусь живність. Неодмінно живність, а не м'ясо — пітонів приваблює тільки жива дичина.

Неподалік принади Сарджіто влаштовує засідку. Десь на дереві. Чекати іноді доводиться довго. Мине доба, друга, а пітона немає. Досвідчений мисливець засідки все одно не залишить. Рано чи пізно пітон з'явиться. Але одразу на принаду він не кидається. Полежить, подивиться, обережно підкрадеться і знову пильно дивиться на жертву, аж поки та скам'яніє від жаху, мовби загіпнотизована. І тільки тоді починає її заковтувати. Поки проковтне, мине ще не одна година. Потім він так само повільно складає своє тіло в круглу піраміду. Ось вона нарешті вивершена, впоперек верхнього витка пітон кладе голову, заплющує очі. Спить, перетравлює їжу. Тепер засідку можна кидати, тобто спускатися з дерева на землю.

Визначивши напрямок вітру, мисливець надзвичайно обережно підкрадається до удава. Вітер має бути від пітона, щоб той не почув людини. Бо тоді мисливцеві не минути лиха. Ця лінькувата тварюка здатна нападати блискавично. Сарджіто був свідком, коли до принади водночас підійшли тигр і пітон. Смугастий хижак не встиг опам’ятатись, як опинився в сталевих обіймах удава. Сарджіто хотів побачити, на чиєму боці буде перемога, і в їхню боротьбу не втручався. Вона тривала близько п'яти годин. Тигра пітон усе-таки здолав.

Удава легко застрелити, не залишаючи засідки. Але тоді, поціливши в голову, можна прострелити й згорнуте кільцями пітонове тіло. Мисливцеві це невигідно. Пробита шкура удава коштує набагато дешевше, ніж ціла. Тому Сарджіто охочіше полює не з рушницею, а