Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Тепер, подорожуючи іще раз із Лісабона в Каракас, я знову приземлився в Парамарибо, і попервах мені здалося, що ми помилились містом. Аеровокзал тепер — це світла будівля, з величезними скляними вікнами, легким кондиціонованим повітрям з ароматом дитячих ліків і тією консервованою музикою, яка немилосердно повторюється у всіх громадських місцях світу. Є безмитні крамниці з предметами розкоші, такі ж численні і з таким самим багатим асортиментом, як в Японії, і багатолюдна кав’ярня, де стрічаються, неспокійні й розбурхані, сім рас цієї країни, її шість релігій і незчисленні її мови. Цьому перетворенню, здавалося, не двадцять років, а декілька сторіч.

Мій викладач Хуан Бош, автор (серед багатьох інших речей) монументальної історії Карибів, якось сказав мені наодинці, що наш магічний світ такий, як ті нездоланні рослини, які відроджуються під цементом, доки не пошматують і не розламають його і знову розцвітуть на тому ж місці. Краще, ніж будь-коли, я зрозумів це, коли вийшов крізь несподівані двері аеропорту Парамарибо і побачив вервечку старих жінок, що сиділи незворушні: усі були чорношкірі, усі в кольорових тюрбанах і всі курили, стромляючи запалений кінець сигари в рот. Вони продавали фрукти і вироби місцевих ремісників, та жодна не зробила ані найменшого зусилля когось умовити. Лише одна з них, що не була старою, продавала коріння імбиру. Я вмить її упізнав. Не знаючи, з чого почати і що насправді робити з цим відкриттям, я купив у неї жменьку імбиру. І заки це робив, згадавши її стан минулого разу, я навпростець спитав її, як мається її син. Вона навіть на мене не глянула. «Не син, а дочка, — мовила, — і нещодавно, у двадцять два роки, вона подарувала мені першого внука».

6 січня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Минулого року вчитель літератури попередив молодшу доньку мого доброго друга, що темою її останнього екзамену будуть «Сто років самотності». Дівчинка, ясна річ, злякалась, і не лише тому, що не читала цієї книжки, але й через те, що мала хвости з інших, серйозніших предметів. На щастя, її батько має дуже серйозну літературну підготовку і поетичний інстинкт, як мало хто, тож вишколив її так, що на іспит вона, без сумніву, прийшла озброєна краще, ніж її вчитель. Однак той поставив їй несподіване питання: що означає вивернута літера у заголовку «Ста років самотності»? Йшлося про видання в Буенос-Айресі, обкладинку якого художник Вісенте Рохо зробив із перевернутою буквою — бо так йому звеліло його абсолютне і суверенне натхнення. Дівчинка, звісно, не знала, що відповісти. Коли я розповів про це Вісенте Рохо, він сказав, що також не знав би.

Того ж року мій син Ґонсало мав відповісти на перелік запитань з літератури, щоб скласти в Лондоні вступний іспит. Одне з питань мало на меті встановити, що символізує півень в «Полковнику ніхто не пише». Ґонсало, який дуже добре знає, як виглядає його дім, не встояв перед спокусою пожартувати з того далекого мудреця і відповів: «Це півень, що несе золоті яйця». Згодом ми дізналися, що найкращу оцінку отримав учень, який відповів, як навчив його вчитель, що півень полковника є символом притлумленої народної сили. Дізнавшись про це, я знову порадів своїй ґречній щасливій зірці, бо у фіналі, який я придумав для тієї книжки і який змінив в останню мить, полковник мав скрутити півневі шию і зварити з нього суп протесту.

Уже не один рік я збираю ці перли, якими погані вчителі літератури псують дітей. Знаю одного, дуже добросовісного, для якого бездушна, тлуста і ненаситна стара, яка визискує простодушну Ерендіру[13], щоб повернути борг, є символом зажерливого капіталізму. Католицький вчитель учив, що сходження на небеса Ремедіос Прекрасної[14] є поетичною транспозицією вознесіння тіла і душі Діви Марії. Ще один цілий урок присвятив Ерберту, персонажеві одного мого оповідання, який вирішує проблеми всіх довкола і щедрою рукою роздає гроші. «Це гарна метафора Бога», — сказав той учитель. Два критики з Барселони здивували мене відкриттям, що «Осінь патріарха» має ту ж структуру, що й третій фортепіанний концерт Бели Бартока. Мене це дуже потішило, бо я захоплююсь Белою Бартоком, а особливо цим концертом, проте я так і не зміг зрозуміти аналогій тих двох критиків. Професор літератури Гаванського гуманітарного інституту багато годин відводив аналізу «Ста років самотності» і доходив висновку — заразом втішного і гнітючого, — що роман не пропонує жодного рішення. Що врешті-решт переконало мене в тому, що манія тлумачення з часом стає новою формою вимислу, яка іноді доходить до безглуздя.

Мабуть, я дуже наївний читач, бо ніколи не думав, що романісти хочуть сказати щось більше, ніж кажуть. Коли Франц Кафка каже, що Ґреґор Замза якось уранці прокинувся, перетворившись на велетенську комаху, я не думаю, що це є символом чогось, і єдине, що мене завжди інтригувало: що то за комаха могла бути. Гадаю, насправді був час, коли килими літали і були духи, ув’язнені всередині пляшок. Думаю, що Валаамова ослиця говорила (як мовиться у Біблії), та шкода лишень, що не можна було записати її голос; гадаю, що Єгошуа зруйнував мури Єрихона силою своїх труб, і шкода лишень, що ніхто не зробив нотний запис його нищівної музики. Зрештою, я гадаю, що Сервантесів ліценціат Відрьєра і справді був зі скла, як він думав у своєму божевіллі, направду вірю у веселу правду про те, що Ґарґантюа дзюрив товстим струменем на паризькі собори. Ба більше: гадаю, що інші схожі дива і далі трапляються, і якщо ми їх не бачимо, то значною мірою тому, що нам заважає обскурантистський раціоналізм, який нам прищепили погані вчителі літератури.

Я з великою пошаною і передусім великою прихильністю ставлюся до праці вчителів, тому мені болить, що вони також є жертвами системи освіти, яка змушує їх говорити дурниці.