Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Всупереч тому, чого я боявся, спали ми дуже добре; ми з дружиною — в спальні на першому поверсі, а наші діти — в сусідній кімнаті. Заки я намагався заснути, нарахував дванадцять недремних ударів годинника з маятником, що стояв у вітальні, і на мить мені згадалася пастушка гусей. Та ми були такі потомлені, що скоро заснули, міцним і непробудним сном, і прокинувсь я о сьомій, із сяючим сонцем. Поруч мене Мерседес плавала в спокійному морі безгрішних. «Яка дурниця, — мовив я собі, — що хтось у наш час продовжує вірити у привидів». І лише тоді із переляком зауважив, що ми — не в тій кімнаті, в котрій лягли спати минулого вечора, а в спальні Людовіко, і лежимо на його скривавленому ліжкові. Хтось під час сну поміняв нам кімнату.

30 грудня 1980 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Суринам, як знають не всі на світі, — це незалежна країна на Карибському морі, яка ще донедавна була голландською колонією. Її площа становить 163 820 квадратних кілометрів, а населення — трохи більше ніж 384 тисячі мешканців розмаїтого походження: індійці з Індії, місцеві індіанці, індонезійці, африканці, китайці та європейці. Її столиця, Парамарибо (ми, іспанською, ставимо наголос на передостанній склад, а місцеві — на третій з кінця), це галасливе і сумне місто, радше з азійським, ніж американським духом, в якому розмовляють чотирма мовами і численними місцевими діалектами, окрім офіційної, голландської, мови і сповідують шість релігій: індуїстську, католицьку, мусульманську, моравську, голландську реформаторську і лютеранську. У цей час країною править режим молодих військовиків, про яких відомо дуже мало, навіть у сусідніх країнах, і ніхто би про неї не згадав, якби там раз на тиждень не робив рутинну проміжну посадку голландський літак, що літає з Амстердама в Каракас.

Я чув про Суринам змалку, власне, не через сам Суринам, який тоді звався Голландською Ґвіаною, а через те, що він межував із Французькою Ґвіаною, в столиці якої, Каєнні, ще донедавна була страхітлива виправна колонія, відома — і в житті, і в смерті — як Диявольський острів. Мало кому вдалося втекти з того пекла, і могли то однаково бути як запеклі злочинці, так і політичні ідеалісти, що розсіювалися по численних островах Антильського архіпелагу перед тим як повернутися до Європи чи оселитись, змінивши ідентичність, у Венесуелі і на карибському узбережжі Колумбії. Найвідомішим з усіх був Анрі Шар’єр, автор «Метелика», якому добре повелося в Каракасі у ресторанному бізнесі та інших, менш прозорих справах, що помер кілька років тому на гребені минущої літературної слави, такої ж похвальної, як і незаслуженої. Насправді ця слава, з найвищими відзнаками, призначалася іншому французькому втікачеві, який задовго до Метелика описав жахіття Диявольського острова, проте він ніде не фігурує нині в літературі, його імені нема в енциклопедіях. Звали його Рене Бельбенуа, він був журналістом у Франції, перед тим як його засудили до довічного ув’язнення за справу, що її жоден нинішній журналіст не зміг згадати, і продовжував ним бути в Сполучених Штатах, де знайшов притулок і помер від поштивої старості.

Дехто з цих злочинців-утікачів укрився в містечку на колумбійському узбережжі Карибського моря, де я народився в часи бананової лихоманки, коли цигарки припалювали не від сірників, а від банкнот у п’ять песо. Декотрі освоїлися на місці і стали дуже шанованими громадянами, що завжди вирізнялися важкою мовою і закритістю свого минулого. Один із них, Роже Шанталь, який прибув, володіючи лиш одним ремеслом: рвати зуби без знеболювання, за одну ніч невідомо як зробився мільйонером. У неймовірному містечку, яке мало в чому поступалось Вавилону, він влаштовував вавилонські гульбища, напивався до смерті і горлав у своїй щасливій агонії: «Je suis l’homme le plus riche du monde»[12]. У білій гарячці йому явились амбіції благодійника, яким його доти ніхто не знав, і він подарував церкві гіпсового святого натуральної величини, якого три дні вшановували бучною гульнею. Котрогось вівторка поїздом об одинадцятій годині приїхали три таємні агенти, які відразу ж пішли до його дому. Шанталя там не було, однак агенти зробили ретельний обшук в присутності його місцевої дружини, яка не чинила жодного опору, за винятком моменту, коли вони захотіли відчинити велетенську дзеркальну шафу в спальні. Відтак агенти розбили дзеркала і знайшли понад мільйон доларів фальшивими банкнотами, схованими між склом і деревом. Більше про Роже Шанталя ми не чули. Згодом розійшлася легенда про мільйон фальшивих доларів, які потрапили в країну всередині гіпсового святого, до якого жодному з митників не захотілось придивитися.

Усе це раптом пригадалося мені незадовго до Різдва 1957 року, коли довелося зробити годинну зупинку в Парамарибо. Аеропорт являв собою смугу рівної землі з халупою із пальмового віття, на центральній підпорі якої висів телефон, такий, як у фільмах про ковбоїв: із ручкою, яку треба було довго і сильно крутити, заки дістанеш відповідь. Стояла палюча спека, і повітря, курне й нерухоме, відгонило сонним кайманом, з яким ототожнюються Кариби, коли приїздиш з іншого світу. На припертому до телефонної підпори ослоні сиділа чорношкіра красуня, молода і міцно збита, із різнобарвним тюрбаном на голові, що їх носять жінки в деяких африканських країнах. Вона була при надії, на останніх днях, і мовчки курила сигару так, як я бачив лише на Карибах: встромляючи запалений кінець у рот і пускаючи густі клуби диму, наче корабельна труба. То була єдина людська істота в аеропорту.

Коли минула чверть години, приїхав ветхий джип, оповитий хмарою гарячої куряви, з якого висів негр у шортах і корковому шоломі з паперами для відправки літака. Оформляючи документи, він говорив по телефону, репетуючи голландською мовою. Дванадцять годин перед цим я стояв на морському насипі в Лісабоні, навпроти безмежного португальського океану, і бачив зграї чайок, що залітали в портові корчми, рятуючись від крижаного вітру. Європа була тоді дряхлою, вкритою снігом землею, світлові дні тривали тільки п’ять годин і неможливо було уявити, що справді існує світ з палючим сонцем і зогнилими плодами гуаяви, — як той, в якому ми щойно приземлились. Проте єдиний образ, що залишився з того враження і який я зберігаю неторканим, — це образ незворушної чорношкірої красуні,