Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Серед написаних розповідей, які потрясають тебе з першого ж читання і які перечитуєш при кожній нагоді, першою, як на мій смак, є «Мавпяча лапка» В. В. Джекобса. Пригадую лише дві оповіді, які здаються мені довершеними: цю і «Правду про історію з містером Вальдемаром» Едгара Аллана По. Утім, коли щодо останнього письменника можна довідатись навіть те, якого ґатунку був його домашній одяг, то про першого відомо дуже мало. Я знаю не багато ерудитів, які могли б сказати, що означають його повторювані ініціали, не заглядаючи ще раз до енциклопедій, як це щойно зробив я: Вільям Ваймарк. Народився він у Лондоні, де й помер 1943 року в скромному вісімдесятирічному віці, а його повне зібрання творів з вісімнадцяти томів займає 64 сантиметри бібліотеки (хоча в енциклопедії про це не говориться). Проте уся його слава тримається на одному шедеврі на п’ять сторінок.

Наостанок мені хотілось би згадати (і я знаю, що якийсь милосердний читач скаже мені це найближчими днями), хто є авторами двох оповідань, які добряче накрутили літературну гарячку моєї юності. Перше — це драма зневіреного, який викинувся з десятого поверху і, падаючи, бачив у вікнах інтимне життя своїх сусідів, маленькі сімейні трагедії, потаємні амури, короткі миті щастя, вістки про які ніколи не доходили на загальні сходи; тож в мить, коли він гепнувся на вуличний брук, його уявлення про світ повністю змінилося і він дійшов висновку, що те життя, яке він назавжди покидав хибними дверима, варто було прожити. Інша розповідь — про двох мандрівників, яким після трьох тяжких днів блукань снігами вдається знайти притулок в покинутій хатині. Через три дні один із них помер. Уцілілий викопав у снігу яму за якихось сто метрів від хижки і поховав небіжчика. Проте наступного дня, прокинувшись зі свого першого спокійного сну, він знову побачив його всередині хатини — мертвий і задубілий від морозу, він однак сидів, наче ввічливий гість, перед його ліжком. Він знову його поховав, та, прокинувшись наступного ранку, знову побачив, що той сидить перед його ліжком. Відтак він втратив глузд. Зі щоденника, який він вів до тієї миті, змогли дізнатися правду про його історію. Серед багатьох пояснень, які намагались знайти для цієї загадки, одне здавалося найправдоподібнішим: уцілілий почувався таким ураженим самотністю, що сам уві сні відкопував труп, який закопував наяву.

Історію, яка найбільше вразила мене в житті, найжорстокішу і водночас найбільш людську, розповіли Рікардо Муньосу Сваю в 1947 році, коли його було ув’язнено в тюрмі в Оканьї, що в іспанській провінції Толедо. Це реальна історія про в’язня-республіканця, якого розстріляли у перші дні громадянської війни у в’язниці в Авілі. Розстрільна команда витягла його з камери морозного світанку, всі мали перетнути пішки засніжене поле, аби дійти до місця страти. Жандармів добре захищали від холоду плащі, рукавиці і трикутні капелюхи, та навіть так вони дрижали, минаючи крижане пустище. Бідний в’язень, на якому була лише обтріпана вовняна куртка, знай тер майже задубіле тіло і вголос нарікав на страшенний холод. Якоїсь миті командир взводу, роздратований його ремствуванням, крикнув:

— Дідько, та перестань вже робити з себе мученика через цей псячий холод. Подумай про нас: нам-бо ще вертатися.

12 травня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Ще однією дуже серйозною проблемою, яку наша нестримна реальність ставить перед літературою, є невідповідність слів. Коли ми говоримо про річку, найбільше, що може зробити європейський читач, — це уявити щось таке саме велике, як Дунай, завдовжки 2 790 кілометрів. Без опису йому важко виобразити, якою насправді є Амазонка, довжина якої становить 5 500 кілометрів. Навпроти Белена, що в штаті Пара, не побачиш іншого берега, там вона ширша, ніж Балтійське море. Коли ми пишемо слово «буря», європейці думають про блискавиці і громи, проте їм нелегко уявити саме те явище, яке ми хочемо відобразити. Те саме відбувається, наприклад, зі словом «дощ». В Андах, згідно з описом, що його зробив для французів ще один француз на ім’я Ксавьє Мармьє, бувають бурі, які можуть тривати до п’яти місяців. «Той, хто не бачив цих бур, — пише він, — не зможе скласти собі уявлення про те, з яким шаленством вони розгортаються. Цілими годинами раз-у-раз спалахують блискавки, немов криваві водоспади, і атмосфера дрижить від безперервних поштовхів грому, рокіт якого розноситься громаддям гір». Цей опис — далеко не шедевр, але його досить, аби нагнати жаху на найменш легковірного європейця.

Тож треба було б створити цілу систему нових слів для розмаху нашої дійсності. Приклади такої потреби є нескінченними. Голландський дослідник Фріц В. Ап де Ґрефф, який на початку сторіччя обслідував верхів’я Амазонки, каже, що знайшов струмок з киплячою водою, в якому яйця за п’ять хвилин варилися на круто, і побував у місцині, де не можна було говорити на повен голос, бо починали періщити страшні зливи. Десь на карибському узбережжі Колумбії я бачив чоловіка, який проказував таємну молитву перед коровою з червами у вухах, і бачив, як падали мертві черви, поки тривала молитва. Той чоловік запевняв, що може провести таке саме зцілення звіддалік, аби лиш йому описали тварину і вказали місце, де вона. 8 травня 1902 року вулкан Монтань-Пеле на острові Мартиніка за лічені хвилини зруйнував порт Сен-П’єр, убив і поховав під лавою все його населення у 30 тисяч мешканців. За винятком одного: Людгера Сильбаріса, єдиного у місті в’язня, який був захищений невразливою спорудою одиночної камери, яку для нього збудували, аби він не міг утекти.

Лише в Мексиці треба було б написати багато томів, аби зобразити її неймовірну дійсність. Після майже двадцятирічного перебування тут я й досі можу годинами споглядати (як робив це не раз) посудину зі стрибаючою квасолею. Дружелюбні патріоти пояснили мені, що її стрибучість зумовлена личинкою, яка живе всередині неї, але це пояснення здається жалюгідним: дивовижним є не те, що квасоля скаче, бо має всередині личинку, а те, що має в собі личинку, щоб скакати. Ще однією дивною подією в моєму житті була моя перша зустріч з аксолотлем. В одному зі своїх оповідань Хуліо Кортасар розповідає, що познайомився з аксолотлем в паризькому Саду рослин одного дня, коли хотів