Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес
Символом усього цього, на чолі «Бітлз», був Джон Леннон. Його абсурдна смерть лишає нам інший світ, багатий на красиві образи. В «Lucy in the Sky», одній із найгарніших його пісень, залишається кінь з газетного паперу із дзеркальною краваткою. В «Eleanor Rigby» — з басовою партією барокових віолончелей — залишається зажурена дівчина, яка збирає рис на паперті церкви, де щойно відбулося весілля. «Звідки беруться самотні люди?» — ставить вона собі запитання, на яке нема відповіді. Залишається також пастор МакКензі, що пише проповідь, яку ніхто не буде слухати, і миє собі руки над могилами, і дівчина, що знімає з себе обличчя, перед тим як зайти в дім, і залишає його у вазі біля дверей, аби ще раз одягнути, коли знову вийде з дому. Ці творіння змусили говорити, що Джон Леннон — сюрреаліст; це те, що занадто легко говорять про все, що здається дивним, як зазвичай говорять про Кафку ті, хто не вміли його прочитати. Для інших він є мрійником про кращий світ. Тим, хто змусив нас зрозуміти, що старі — не ті, кому багато років, а ті, хто не сіли вчасно в поїзд своїх дітей.
16 грудня 1980 року,
«Ель Паїс», Мадрид
Страшна оповідка для новорічної ночіМи приїхали в Ареццо перед полуднем і понад дві години згаяли на пошуки середньовічного замку, що його купив у тому ідилічному закруті тосканської долини письменник Міґель Отеро Сільва. То була неділя на початку серпня, спекотна і гомінка, і було нелегко знайти когось, хто знав би щось, на запруджених туристами вулицях. Після багатьох невдалих спроб ми повернулись в авто, поїхали з міста путівцем без дорожніх вказівників, і якась літня пастушка гусей точно вказала нам, де розташований замок. Перед прощанням, вона запитала нас, чи маємо ми намір там ночувати, і ми відповіли — як і було в нас передбачено, що збираємось лише пообідати. «Слава Богу, — сказала вона, — бо в тому домі повно привидів». Моя дружина і я не віримо в примар при світлі дня, тож посміялися з її марновірства. Але діти зраділи ідеї здибатися з привидом лицем в лице.
Міґель Отеро Сільва, не лише добрий письменник, але й чудовий господар і вибагливий гурман, чекав нас із незабутнім обідом. Оскільки ми припізнились, то не мали часу ознайомитися з інтер’єром замку перед тим, як сіли до столу, але ззовні він аж ніяк не виглядав страшним, і будь-яку тривогу вгамовувала повна перспектива міста, що відкривалася з літньої тераси, на якій ми обідали. Було важко повірити, що в тих будиночках, які спиналися на пагорб і вміщали заледве 90 тисяч людей, народилося стільки безсмертних геніїв, як-от Гвідо д’Ареццо, який створив нотне письмо, чи блискучий Вазарі та гострий на язик Аретіно, або Юлій II чи сам Гай Цільній Меценат — два великі покровителі мистецтв і красного письма свого часу. Утім, Міґель Отеро Сільва сказав нам зі своїм звичним почуттям гумору, що такі високі історичні цифри не є найбільш значущими для Ареццо. «Найважливішим був Людовіко», — сказав він. Отак, без прізвища: Людовіко, повелитель мистецтв і війни, що збудував той замок свого нещастя.
Міґель Отеро Сільва протягом усього обіду говорив нам про Людовіко. Говорив про його безмірну владу, нещасне кохання і жахливу смерть. Розповів, як сталося, що в мить безуму серця він вдарив кинджалом свою даму на ложі, де вони щойно кохалися, а потім натравив на самого себе лютих бійцівських псів, які роздерли його на шматки. Він цілком серйозно запевнив нас, що від опівночі примара Людовіко блукає замком потемки, намагаючись віднайти мить заспокоєння від своїх мук кохання. Утім, посеред дня, з повним шлунком і щасливим серцем усе це могло видатися тільки одним із багатьох жартів, якими Міґель Отеро Сільва забавляв своїх гостей.
Насправді замок був велетенський і темний, як ми мали змогу пересвідчитися після сієсти. Два його горішні поверхи і 82 кімнати зазнали усіляких перемін від його власників, що змінювали один одного. Міґель Отеро Сільва повністю реставрував перший поверх, було добудовано сучасну спальню з мармуровою підлогою та обладнанням для сауни і фізкультури, а також густо уквітчану терасу, де ми обідали. «Це каракаські речі, аби збити Людовіко зі сліду», — сказав він. Насправді я чув, що єдине, що може збити з пантелику привидів, це лабіринти часу.
Другий поверх лишався нерушений. Його найбільше використовували впродовж сторіч, але тепер це була череда безликих кімнат, з полишеними з різних епох меблями. Горішній поверх був найзанедбаніший з усіх, але у ньому лишалась неторканою кімната, яку оминув плин часу. То була спальня Людовіко. Магічна мить. Там стояло ліжко під балдахіном, із гаптованими золотими нитками завісами і дивовижним позументним покривалом — досі із бризками крові зарізаної коханки. Був коминок зі студеною золою і останнім скам’янілим поліном, шафа з добре наладованою зброєю і олійний портрет замисленого кабальєро, написаний кимось із флорентійських майстрів, яким не випало щастя пережити свій час. Однак найбільше мене вразив запах свіжих суниць, який невідомо як утримувався в атмосфері кімнати.
Літні дні в Тоскані є довгими і неспішними, і обрій залишається на своєму місці до дев’ятої вечора. Показавши нам інтер’єр замку, Міґель Отеро Сільва повів нас подивитися фрески П’єро делла Франчески у церкві Сан-Франческо. Потім ми пили каву за гарною бесідою під перголами на площі, що їх прикрашали перші повіви ночі, а коли вернулися в замок, щоб забрати валізи, то застали накритий до вечері стіл. Тож ми залишились поїсти. Заки ми це робили, діти запалили на кухні більше світильників і пішли розвідувати потемки на верхніх поверхах. Ми за столом чули, як вони тупотять по сходах, як дикі коні, жалібний скрип дверей, радісні крики, що гукали Людовіко в покинутих кімнатах. Саме дітям прийшла погана думка, аби ми лишились ночувати. Міґель Отеро Сільва з радістю їх підтримав, і в нас не стало громадянської мужності сказати їм «ні».
