Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

спорожнілими. Такий вкрай розладнаний стан фінансових справ і «отягощение народа» нарешті спонукали московський уряд до нового, досі небувало­го заходу — до загального прикріплення вільних селян до землі. Коли саме, в якому році відбувався цей новий захід, який зовсім змінив життя російських селян, ми не знаємо (можливо, в 1592 чи 1593 році). І. Бєляєв пише: «...неизвестно и то, в какой форме первоначально была введена эта новая мера, способствовав­шая впоследствии грустному развитию рабства в России».

Що правда, то правда: «грустное развитие рабства в Рос­сии».

Хочеться в даному разі акцентувати причину тотального по- раблення в Росії, коли Росія з власної необхідності в ім'я такого самого «русского дела» і власної волі стає рабою, коли її народ стає народом-рабом в ім'я того самого «русского дела», в ім'я тієї самої «месіянської» ролі Росії: діла з Кримом, Литвою і Швецією були в такому стані, що московський уряд мав постійну потребу утримувати величезне військо й тримати в запасі великі суми грошей та інших засобів на випадок війни з тим чи іншим із трьох немирних сусідів. Тобто намагання загарбати чужі землі й уяр­мити інші народи привело з жорстокою історичною неминучістю до уярмлення народу власного. І я тут ще раз повертаюся до своєї суперечки з істориком Соловйовим, що російський так зва­ний «євразійський простір» творився тільки в невигідному для Росії напрямку на схід. Та ні ж бо! Як ще раз бачимо, творився він і начебто у вигідному для Росії напрямку на Захід, але не за­вжди тут очікувалися вікторії, бо цьому Заходу з незрозумілих для російських істориків причин не хотілося, щоб його спокон­вічні терени стали раптом «исконно русскими» землями, росій­ськими провінціями, тією жаданою «землею-матір'ю», де можна було б нарешті творити «історію-матір».

Цілком очевидно, не треба мати велику фантазію, щоб Росію-рабу побачити і в недавньому Радянському Союзі, який теж був Союзом-рабом, обернувши весь радянський народ на народ-раб, усі «народи Росії» на народи-раби: це були народи-раби коло­сального військово-промислового комплексу Радянського Сою­зу — раба, і з допомогою грандіозної збройної потуги цього вій­ськово-промислового комплексу наша «інтернаціональна держава народів-братів» уже змагалася не з якимись там Кримом, Лит­вою, Польщею, а, по суті, з усім світом, нав'язуючи всьому світу «русскую идею», «русское дело» під виглядом чи то со­ціалізму, чи то комунізму. «Коммунизм победит во всем мире!» Не переміг, а зазнав краху. Але це зовсім не означає, що зазнала краху «русская идея», і ми бачимо, як вона мімікрує і в яких спо­собах виражається її самовиживання, неодмінно — за рахунок інших.

Тоді (можливо, у 1592 чи 1593 роках) відбулося закріпачення-пораблення-уярмлення не просто всіх селян, хоч би й на яких землях вони жили - на двірцевих чи чорних, на поміщицьких чи вотчинних, не просто було заборонено переходити від одного поміщика до іншого, - ця акція, безумовно, свідчила ще й про те, що прагнулося в такий спосіб якось укоськати славнозвісну «бродячу Русь», славнозвісну «вольницю», на якій Русь тримала­ся і яка була її характерною рисою. Чи можна було домогтися якогось ефекту? Лише ефемерного. Бо, як то вже мовлено, бути за своєю природою рабом, який потребує пораблювати когось іншого, — це непереборна властивість, і закріпачений народ од­наково залишився «бродячою Руссю», кріпость не змінила цієї особливості, так само, скажімо, як закріпачення в колгоспах уже в сталінський і в наш час теж не здатне змінити цю особливість. І тут хіба що хочеться акцентувати на цьому послідовному істо­ричному намаганні самого народу (не тільки ж, звичайно, самих правителів) уярмлювати, пораблювати самого себе, оцю мазохістську необхідність перебувати в кріпості — і водночас рватися з цієї кріпості, будучи за своїм душевним ладом «бродячою Рус­сю», та ще з допомогою соціалізму чи комунізму намагатися уяр­млювати світ. Фантастичний Сізіфів клопіт! Лишень послухайте, як сьогодні в Держави и Думі Росії чи в Верховній Раді України дебатується в різних аспектах проблема волі, скажімо, — давати чи не давати своєму народові право вільного економічного існу­вання, а чи й далі тримати як бидло, в державно-соціалістичному ярмі, самим собі присвоївши роль наглядача-визискувача.

Рабство наше теперішнє, ми це добре знаємо, й рабство вчо­рашнє неодмінно супроводжується й супроводжувалося грабіж­ництвом та здирництвом власть імущих. Ось із указу царя Бори­са Федоровича від листопада 1602 року: «...и во крестьянской бы возке промежи всех людей боев и грабежей не было и сильно бы дети боярские крестьян за собою не держали и продаж бы им ни которых не делали. А кто учнет крестьян грабити и из за себя не выпускати, и тем от нас быти в великой опале».

Свідоме піклування про рабський стан кожного в так зва­ній суспільній ієрархії — навіть у височайшому рескрипті на ім'я міністра народної» освіти Шишкова (від 19 серпня 1827 року), де цар, «почитая народное воспитание одним из главнейших осно­ваний благосостояния Державы, от Бога Мне врученной», вважав, що учень-вихованець «...также не стремился через меру возвы­ситься над тем, в коем, по обыкновенному течению дел, ему суждено оставаться». Тобто генеральний чиновник держави стояв за косність, за якої потенційному Ломоносову перекривалася доро­га в науку й таким чином височайшим рескриптом закріплюва­лася думка, «що умственность вредна для России».

Рабство, кріпацтво в своїй позірно полярній структурі неод­мінно передбачає деспота-самодержця, так само як комуністична кабала неодмінно передбачає комуністичного диктатора, й ми те­пер є свідками, як материнське лоно Росії, яке в різний час із неминучою запрограмованістю народжувало і самодержців, і дик­таторів, сьогодні з того самого незмінно живородящого лона нама­гається випродукувати чергову «сильну руку» — хай то юний мо­нарх з династії Романових, чи хай то психопатична гілка з якогось кривого юридичного дерева. Чи був Ленін тираном і деспотом? Безумовно. Чи був Сталін деспотом і тираном? Безумовно. У «всеподданнейшем докладе» міністра народної освіти Уварова від 1843 року на ім'я царя: «Самодержавие составляет главное условие политического существования России... Спасительное убеждение, если Россия живет и охраняется духом самодержа­вия сильного, человеколюбивого, просвещенного...» I все це, зви­чайно, щоб поєднати «все выгоды нашего времени с преданиями прошедшего и надеждами будущего». Зрозуміло, що ці «надежды будущего» — це ми з вами, царський міністр і нам обіцяв рай­ські втіхи від імені російського самодержавства, а які то втіхи — з народної пам'яті не зітреться ніколи. Авжеж, не повинно стерти­ся. Але ж, знову-таки, історія вчить того, що вона нічого не вчить, і, як той сказав, ще живе черево, яке здатне народжувати гада, й ми бачимо не такі вже й фальшиві потуги-позиви.

Повернуся ще до «всеподданнейшего доклада» графа Уваро­ва. Відстоюючи засади «православия,