Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

быть монархическим писателем в высшем и бескорыстном смысле этого слова, потому что Россия развилась, окрепла и сосредото­чилась в силу монархического начала... Некоторые обвиняют «Историю» Карамзина в том, что она не философическая; нужно бы наперед ясно и явственно определить, что должно признавать философиею истории».

Отже, Божий промисел, і тільки так, і не можна без нього: сама Росія, її історія — це Божий промисел, а з ним не побореш­ся, не переінакшиш. Фатальне, замкнуте Божим промислом коло, в якому, звичайно ж, ми сьогодні й бачимо вже нинішній день Росії, який півтора століття тому бачився П. Вяземським теж у «степени величия и могущества». Немає в історика Карамзіна філософії історії? Може и ема в тому вигляді, в якому вона мала бути вже тоді, и не тепгр, але є, мабуть, у тому вигляді, в якому її розумів історик Карамзін, і це — монархічна філосо­фія, коли за месіянство народу стоїть не тільки сам народ, а ще й монарх-месія; і навіть коли в чомусь помиляються чи щось за­важає, то однаково йдуть до своєї месіянської мети. Так, люблячи Росію, Карамзін повинен був полюбити і шляхи-дороги її так зва­ного поступування, а які це були шляхи-дороги, то ми вже більш-менш докладно зупинялися на цьому. Авжеж, не можна було лю­бити Росію — й водночас не любити її шляхів-доріг, це був би абсурд, не було б тут ніякої любові, отож тверезе розуміння цих шляхів-доріг не дозволив би собі щирий патріот, хіба що такий інородець, як Тарас Шевченко, за що й був засланий до Косаралу. Не без Божого промислу — чи не без царського, які в даному разі ототожнюються?

V. Терор панував і в часи Годунова, наводячи страх на всіх, і легко було вислужитися з допомогою брехні та доносів на своїх близьких. Варто було, скажімо, матері князя Пожарського донес­ти в царський палац, що мати князя Ликова зустрічається з дру­жиною князя Василя Шуйського й веде з нею лихі розмови про царицю та її дочку Ксенію, — й донощиці було забезпечено полі­тичні дивіденди. А осіб, які спілкувалися з Шуйською навіть тоді, коли вони користувалися царською милістю, було піддано торту­рам і допитам. До терору вдавалися не тільки верхи, а й низи. Болотников, у минулому холоп і галерний невільник у Туреччині, очоливши повстання, пообіцяв бунтівникам волю й багатство. За­клик не залишився без відгуку, знайшлося багато любителів лег­кої наживи та розбою, закипіли експропріація та терор по-народ­ному, жертвами стали пани та воєводи. Терор неминуче вів до зрадництва — й зрадництво закипіло в народі. За Василя Шуй­ського появилися... «сини лейтенанта Шмідта»... себто самозванці, які видавали себе за синів Івана Грозного і Федора Івановича. Самозванство - одна з нескінченних акцій народу, який, постій­но виношуючи ідею народу-месії, автоматично виношує ідею на­роду таки самозванця, бо ж ніхто не висвячував і не збирається висвячувати його на месіанство, хіба що він сам. Як свідчать істо­рики, варто було самозванцю оголосити селянам, щоб ті з них, чиї пани перебували на службі в Шуйського, забирали їхні помістя, вотчини й женилися на їхніх дочках, — і зразу ж появлялася велика кількість охочих служити в них (так що Ленін був ніякий там не жидомасонський оригінал, кинувши лозунг «грабь награб­ленное», він просто знав традиції, звичаї і ментальність народу, й не помилився: на розбій відгукнулися широкі народні маси — душі їхній був не чужий історично традиційний розбій). Деграда­ція, моральний розклад сягнули апогею. В часи тушинського само­званця родичі збиралися на всілякі п'яні застілля, домовлялися між собою, кому з них служити царю, а кому — самозванцю, щоб мати заступників-охоронців у одному й другому стані у разі перемоги того чи іншого. Вони їздили з табору в табір, і це нази­валося перельотами. Як свідчить історик, одержавши жалування в Москві, вони вимагали жалування і в Тушино. Язиками мололи що попало, а чинили прямо протилежне, й зрадництво стало нор­мою. Це все, звичайно, дуже фрагментарно... й на цьому тлі хтось осмілювався чи осмілюється говорити про зрадництво україн­ського народу, українців!

VI. З-під пера О. Герцена в 1862—1863 роках вийшла праця «Концы и начала». Масштаб міркувань — широкий, я ж торкнувся одного аспекту, а саме вдачі росіянина, його ментальності, на­родного характеру. Йдеться, як сказав Ф. Достоєвський, про «безодню», а перефразовуючи — про дев'ять кіл не так пекла Дантового, як пекла «загадковості» єства, що не піддається, здається, ні контролю, ні самоконтролю, хоча й прагне самоусві­домлення. «Несмотря на нашу наружность, мы все же варвары. Наша цивилизация накожна, разврат груб, из-под пудры колет щетина, из-под белил пробивается загар. У нас бездна лукавства диких и уклончивости рабов. Мы готовы дать плюху без разбора и повалиться в ноги без вины...»

О. Герцен пише, що росіяни в Європі зажили слави найроз- пусніших людей. Це пов'язано з безцеремонністю поведінки і з поміщицькими звичками-вихватками. Росіяни переконали весь світ у своїй порочності. Росіяни за кордоном не тільки без толко­во живуть, а й хвастаються своїми дикими й розгнузданими звич­ками. Переїхавши кордон, росіяни, як взагалі недовиховані люди, перестають ніяковіти й церемонитися, розпускаються ще більше і в такому задерикуватому стані приїжджають у Париж і Лондон. Великі майстри покірності і витяжки «во фрунт» удома, вони не хочуть підкоритися місцевим звичаям. Росіянина впізнають у ве­ликих готелях, тому що він кричить у спільному залі, регоче на всю горлянку й неодмінно протестує, що не можна палити в їдальні. Все це амбітність офіціанта, який вийшов за ворота панського будинку. З цим нерозривно зв'язана хвалькуватість. О. Герцен: «Нам хочется, как четырнадцатилетним мальчикам, не только напиться, но и показать всему свету: «Вот, мол, как я нализался». А весь свет рассуждает иначе, — он, глядя на то, что русские обнажают, думает, качая головой, что же после этого скрыто-то у них? А там — ничего, как в ранце солдатском на параде, только вид, что туго набито».

Ну, хіба ж не та сама буслаєвщина, коли чомусь весь час хо­четься скакати не вздовж каменя, як скачуть усі і як радила ска­кати рідна мати, а неодмінно впоперек каменя, як не скаче ніхто й мати рідна не радила?

Про цю саму буслаєвщину О. Герцен міркує й далі. Мовляв, дворянство, зрікаючись ладу життя народного, водночас уперто зберегло усі грубі панські звички — та ще й татарську неповагу до себе й до інших, не прищепилось аристократичне поняття честі, ні громадянське поняття честі, самобутності, а поза служ­бою дворянин перетворювався з битого денщика в Петра І, який б'є; у селі йому