Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

була повна воля, тут сам він ставав капралом, імператором, вельможею і батьком вотчини. «Из этой жизни вол­ка и просветителя вместе и вышли все колоссальные уродства — от Бироновых заплечных мастеров и Потемкиных большого раз­мера до Биронов-палачей и Потемкиных в микрометрическом сокращении; от Измайлова, секущего исправников, до Ноздрева с оборванной бакенбардой; от Аракчеева всея России до баталионных и ротных Аракчеевых, заколачивающих в гроб солдата; от взяточников первых трех классов до голодной стаи пернатых, записывающих бедных мужиков в могилу, — со всеми неисто­щимыми вариациями пьяных офицеров, забияк, картежных игро­ков, героев ярмарок, псарей, драгунов, секунов, серальников.

В их числе там-сям изредка попадался помещик, сделавшийся иностранцем для того, чтобы остаться человеком, или «прекрас­ная душа» Манилов, горлица-дворянин, воркующий в господском доме близ исправительной конюшни».

Зі знанням справи змальовано національні типи, національні характери, національну вдачу — яка вражаюча картина (звичай­но ж, неповна), який іконостас (звичайно ж, тут не вичерпаний до краю, бо вичерпати нікому не до снаги)! Так що, все це відійш­ло в минуле, позначає відшуміле море часу? Ні ж бо, те самісінь­ке море часу шумить і сьогодні, з його безодні-прірви живими воскресають ті самі реліктові типи й характери, творячи ту саму реліктову ментальність у своїй незглибимості й незмінюваності, й так само бачимо якого-небудь ліберала-демократа, «воркующе­го в господском доме близ исправительной конюшни», ото хіба що вся країна виглядає як «исправительная конюшня».

Цигілізація «исправительной конюшни» з лібералом-демок- ратом, «воркующем в господском доме», — чи не цю самісіньку трагедію й частково фарс бачимо ми й сьогодні на неоглядних просторах імперії?.. Ото хіба твоя свідомість відмовляється віри­ти, що жива історія може бути водночас і трагедією, і фарсом, але це так, і якщо фарсом, то кривавим, коли історія уже бодай частково не фарс, а багатократна трагедія.

VII. Російський учений В. Єгоров, досліджуючи історичну географію Золотої Орди в XIII— XIV століттях, акцентує, що за 58 років свого існування в XIII ст. Золота Орда була найсильнішою державою в Європі й Азії. По всьому периметру своїх кор­донів вона не припиняла воєнних дій. Будь-які конфлікти розв'язувалися силою зброї, й Золота Орда була джерелом цих будь-яких конфліктів. Вона ходила в походи, які мали грабіжни­цький характер. Ходила в походи, щоб посилити політичний тиск і данницьку залежність, водночас чинячи грабунки й забираючи полонених. Ходила в походи, щоб захопити нові території.

Таку саму політику Золота Орда проводила й щодо Русі: за­хопити якомога більше території і мати якомога більшу данину. Як засіб — періодичні військові експедиції й впровадження сис­теми баскаків. Таке монгольське владарювання унеможливлюва­ло накопичення значної військової сили у великого князя й під­живлювало міжусобиці. За подібних умов хани з Золотої Орди, здавалося б, уже не агресори й грабіжники, а третейські судді.

які залагоджують непорозуміння між руськими князями. Істори­ки особливо підкреслюють, що якби хтось із князів не кликав, то золотоординське військо не появлялося б на Русі. Але ж бо річ у тому, що золотоординські хани проводили таку політику, що руські князі змушені були кликати їх, і їхня поява була не причи­ною, а наслідком, як підкреслює у своїй роботі В. Єгоров.

Князі Галицько-Волинської Русі не запрошували золотоор- динських ханів розв'язувати їхні внутрішні конфлікти, вони самі доволі успішно протистояли їхній експансії. То до якої політики вдалася Золота Орда? Нав'язувала Галицько-Волинській Русі на­сильницьке союзництво, прагнучи політичного підкорення й ос­лаблення князівської влади, а й залучаючи князівські сили до по­ходів на Литву, Польщу та Угорщину, ослаблювала ці сили, створю­вала міжрегіональне напруження, унеможливлювала їхнє об'єд­нання проти нашестя ординців і водночас сприяла черговому пограбуванню і розбою на всіх руських територіях, по яких про­ходили ханські війська.

Згодом Московія, дедалі формуючись як сильне державне утворення, вбираючи в себе, перетравлюючи, асимілюючи тюрк­сько-монгольські елементи, все більше та виразніше витворю­ючи свій ординський — специфічно московський — менталітет, не могла не вдатися до тих прийомів ведення зовнішньої політи­ки, до яких традиційно вдавалася Золота Орда. Скажімо, ось із стосунками з Україною ще й такий приклад: кремлівські верхо­води створили в Харкові так званий «український» уряд (ще при існуючому українському уряді в Києві) — й на інспірований за­клик харківського «уряду» послали свої орди на Україну. Ска­жімо, вже договорившись із Гітлером, щоб анексувати держави Балтії, тут однаково було кремлівськими верховодами створено «народні уряди», на заклики яких начебто й послано сталінські дивізії. А події в Чехословаччині? Хіба не було сфабриковано лист «трудящих» празького ЧКД — і на «прохання» начебто са­мих чехів і окуповано Чехословаччину? А події в Афганістані? Хіба кремлівськими верховодами не було створено маріонетко­вий уряд, на прохання якого начебто й зреагували брежнєвські десантно-штурмові загони, захопивши Кабул? А про специфічну золотоординську політику Кремля щодо Західної України, себто Галицько-Волинської Русі, й говорити не доводиться. Так само як не станемо говорити й про всілякі «добровільні входження» ін­ших народів до складу Росії, бо як то гарантувався їм вихід зі складу Росії і суверенні права кожного народу, бачимо сьогодні на численних кривавих подіях. Нинішня Чечня — постійно тира­жований приклад. Політика Золотої Орди в аранжуванні Москви ніяк не модифікувалася, хіба що трохи змінилася риторика, але — не суть.

VII. Росія стояла на рабстві й на будь-яких формах закрі­пачення — й так само стоїть на різних формах закріпачення сьо­годні. І чи не дивно, що розкріпачуватись вона не хоче, весь її державно-народний організм чинить опір цьому вкрай потрібно­му для неї ж, як і для інших, розкріпаченню? Мабуть, дивно для інших, але для неї не дивно, бо чого б ото аж дуже дивуватись з себе самої...

Професор Московського університету по кафедрі російсько­го права І. Беляев у 1860 році захистив докторську дисертацію «Крестьяне на Руси», є в нього «Лекции по истории русского законодательства». Я звернувся до його книги «Крестьяне на Руси», Москва, 1903. Коли і як постало закріпачення? Професор І. Беляев пише, що після смерті царя Івана Васильовича, в перші роки царювання Федора Івановича, податки в царську казну не могли значно не зменшитися, бо діла з Кримом, Литвою і Швецією були в такому стані, що московський уряд мав постійну потребу утримувати величезне військо і тримати в запасі великі суми гро­шей та інших засобів на випадок війни з тим чи іншим із трьох немирних сусідів. А тому селяни й далі терпіли крайні утиски, й далі поселення більше порожніли, ніж заселялися, й далі земле­власники та общини постійно турбувалися про те, щоб більше заявляти спорожнілих земель в ущерб казні або ж на лихо су­сідам, які не встигли заявити свої землі