Леді Африка - Пола Маклейн

Коли я дісталася Доркінґа, то була трохи здивована новим образом Боя. Він залишив своє піратське минуле в Кенії, а тепер носив твидові штани, сорочки з підтяжками, які йому більше личили, та вишукані, блискучі оксфордські туфлі. Дженесі називала його Кашмером, а не Боєм, тож і я тепер прийняла це його ім’я.

На щастя, Дженесі була доброю і щиросердною, а головне — високою на зріст, тож люб’язно позичила мені дещо зі свого одягу. Тепер на вулиці на мене більше не витріщались, і я не могла на смерть замерзнути. Я була в її плетеному костюмі, коли Кашмер посадив мене на потяг до розкішного району Лодона, Белґравії, де на вулиці Вест-Галкін збиралася шукати Кокі.

Було вже далеко за полудень, коли я без попередження з’явилася на порозі її дому. Я майже нічого не знала про фінансовий стан родини Кокі, але було помітно, що вони не бідували. Будинок розташовувався ледь не за два кроки від Букінґемського палацу й стояв у довгому ряду подібних королівських будівель з кремового каменю, прикрашених чорними кованими балюстрадами й глибокими нішами під’їздів. Я набралася сміливості та постукала у високі двері, але сміливість не знадобилася. Вдома була сама покоївка. Вона кинула на мене погляд — я була без пальта — і, певно, прийняла за жебрачку. Я сиділа у фойє, розглядала свої мокрі ноги й ніяк не могла вигадати повідомлення, яке могла б залишити. Зрештою, знову вибігла на холод і навіть не сказала тій дівчині свого імені.

Не хотілося повертатись у Доркінґ, тож я блукала Гайд-парком, площею Пікаділлі та Берклі-сквер, поки мої пальці не перетворилися на крижинки, а тоді знайшла недорогу кімнату в Сохо. Наступного ранку я повернулася, але Кокі знову не було вдома, вона вийшла робити покупки в «Гарродс».

— Зачекайте, будь ласка, — сказала покоївка. — Мене попросили вас затримати.

Коли Кокі нарешті повернулася, саме перед обідом, то кинула свої пакунки на підлогу й схопила мене за руку.

— Берил! Я відчула, що це ти. Як ти сюди потрапила?

— Це жахлива історія.

Я зауважила її квітучий вигляд, спідницю, туфлі, шубу, що спадала пишними фалдами. На ній не було й сніжинки. Крім шуби, в ній майже нічого не змінилася звідтоді, як ми бачилися в Найробі, тимчасом як для мене змінилося все.

— Можна, ми спочатку вип’ємо по чарочці бренді?

Мені знадобилося багато часу, щоб розповісти всю свою брудну історію в деталях, але навіть тоді залишилося те, чого я не зачепила. Нічого не розповіла про Деніса й про нові незрозумілі стосунки з Карен. На щастя, Кокі вислухала не перебиваючи й притримала всі свої емоції до фіналу.

— Звісно ж, Ді прийме тебе назад, коли всі заспокояться.

— Не знаю, чи повинен він це робити. Він має добре ім’я, не варто ним ризикувати.

— У житті багато чого трапляється. Твої помилки не гірші за будь-чиї.

— Я знаю... але це завдає болю не лише мені. І з цим важко жити.

Вона замислено кивнула.

— А де зараз Джок?

— Останнього разу я бачила, як він утікав тієї ночі в Накуру. Не можу уявити, щоб він зараз був проти розлучення.

— Може, й ні. Але доти, доки ви одружені, ти можеш отримувати від нього фінансову підтримку.

— Що? Взяти в нього гроші? Я краще голодуватиму.

— Тоді звідки ти їх візьмеш?

Вона глянула на мій одяг, задовільний для передмістя, але точно не для Белґравії.

— У тебе, певно, не дуже багато грошей.

— Знайду роботу чи щось вигадаю. Чесно, я впораюся. Я зможу.

Хоч би скільки я намагалася заспокоїти Кокі, вона турбувалася про мене й прагнула стати кимось на кшталт янгола-охоронця.

Протягом наступних кількох тижнів я залишалася в неї, навіть ходила разом із нею на вечірки та дозволяла знайомити мене з найкращими людьми цього міста.

Крім того, вона м’яко спробувала мені пояснити, як у Лондоні ставляться до грошей. Я нічого в цьому не тямила й ледь чула про кредитування. У Кенії власники магазинів давали в борг будь-що, розтягуючи виплати на роки, навіть у важкі часи. Але в Лондоні розписки не мали жодної цінності, якщо у вас на руках немає готівки.

— Якби в мене були гроші, навіщо б я давала розписку?

Вона усміхнулась і зітхнула.

— Ми знайдемо для тебе гарного доброчинця.

— Чоловіка? — кинулася я.

Мені над силу було навіть думати про таке після всього, що зі мною сталося.

— Дивись на них як на спонсорів, люба. Будь-який чоловік вважатиме за щастя показатися поряд з тобою в обмін на деякі приємні подарунки. Краще коштовності.

Вона знову усміхнулася.

— Це може допомогти тобі протриматися.

Кокі мала спокусливе тіло, та була на цілу голову нижчою за мене, тож навряд її поради могли мені придатись, але повела мене по крамницях, а потім — до своєї багатої подруги, щоб почистити її шафу. Я була вдячна їй за турботу й спроби покращити моє теперішнє становище на власний розсуд. Але в Лондоні я недобре почувалася. Щиро кажучи, мені було зле ще під час морської подорожі від Момбаса. Я була зелена від нудоти й увесь час провела на своєму ліжку в трюмі. Запаморочення тривало ще довго по тому, як я ступила на тверду землю, але по прибутті до Белґравії воно зникло, натомість я відчула глибоку втому. Не хотіла нічого казати про це Кокі, але невдовзі вона сама все помітила й почала розпитувати мене про симптоми.

— У тебе може бути грип, люба. Тут від цього вмирають. Піди до мого лікаря.

— Але я ніколи не хворіла на лихоманку.

— Тут усе може бути інакше. Будь ласка, піди, гаразд? Заради мене.

Загалом, я уникала сучасної медицини ще звідтоді, як арап Маїна розповідав нам із Кібії про божевільних лікарів мцунґу[30], які переливають кров з однієї людини, щоб вилікувати іншу. Він глузував із дурості білих людей, розмахував руками, а ми з Кібії здригалися від думки, що чиєсь липке червоне життя може текти в наших жилах. Хіба після такого залишишся собою?

Кокі не бажала слухати моїх заперечень. Потягнула мене до приймальні, де лікар поміряв мені температуру, помацав