Леді Африка - Пола Маклейн

— Берил і без того знає, що вона гарна, — сказав Деніс. — Вона це бачила, коли дивилася сьогодні в люстерко. Що могло змінитися?

— Не будь занудою, Денісе, — дорікнула йому Нелл. — Усім жінкам подобається, щоб їх час від часу хвалили.

— А якби їм це не подобалося? Якби вони просто самі собою милувалися й не потребували нічиїх лестощів? Чи не було б так набагато простіше?

— Ми говоримо лише про компліменти, Денісе, — сказав Берклі. — Не треба так драматизувати.

— Я його розумію, — сказала я. — Щиро кажучи, куди може привести краса? Як щодо сили? Або хоробрості?

— О, люба, — Берклі розсміявся й глянув на Нелл. — Зараз вони накинуться на мене.

У їдальні Нелл рядками розставила келихи з шампанським. Я швидко випила один — бульбашки вдарили в ніс. А потім взяла ще по келиху для Берклі й Деніса.

— Без шампанського в Африці просто ніяк, — сказала, намагаючись наслідувати Берклі.

Він засміявся:

— А я тоді гадав, що розмовляю сам із собою.

Я похитала головою.

— Щасливого Різдва!

— Щасливого Різдва, Діано, — м’яко відповів Деніс, і його слова прошили мене іскрою.

На обід подавали копчене молочне порося й інші смаколики, яких я не куштувала вже вічність, — варення з журавлини, смажені каштани та йоркширський пудинг. Я сиділа навпроти Деніса, який, здавалося, не міг перестати їсти.

— Я отримав особливий дозвіл на полювання за бивнями й після Нового року вирушаю на тримісячне сафарі, — повідомив він. — Натоптав собі кишені цими каштанами.

— Бідолашний Деніс, — сказав Ді.

— Бідолашний Деніс насправді зовсім не бідний. Він збирається заробити цілий статок, — докинув Берклі.

— Куди подастеся цього разу? — поцікавилась я.

— У Танґаньїку.

— Ці землі належать масаї, — мовив Ді.

— Так. Але це не дуже стосується доріг, отже, воно того варте, якщо лишень моя вантажівка витримає.

— Тоді про всяк випадок візьміть сиром’ятного батога, — запропонувала я.

— Ха! Авжеж візьму.

І він знову наповнив свою тарілку.

Після вечері були ігри, а далі куріння біля вогню, по тому бренді — й усе це рухалося для мене на двох різних швидкостях: час тягнувся нестерпно й водночас катастрофічно збігав. Я не могла цього пояснити навіть собі, але складно було уявити, що я втрачу найменшу нагоду побути поряд із Денісом. У мене всередині щось накопичувалось і підіймалося — почуття, назви якого я не знала.

Поки Ді збирався їхати додому, я приготувала три різні причини, з яких мала залишитися. Не думаю, що він повірив бодай в одну, але взяв свого капелюха, сказав усім «на добраніч», а на мене лише кинув двозначний погляд, перш ніж виїхати в ніч. «Я не роблю жодних дурниць», — хотіла йому сказати, але, звісно, це було б неправдою.

Необачно з мого боку було залишатися з Денісом удвох біля каміна, коли всі пішли спати. Я вчинила таку дурницю в пошуках способу стати ближчою до нього, хоча й знала, що він належить Карен. Це було неправильно й усе-таки залишалося єдиним, про що я могла думати. Кілька обвуглених полін тліли в каміні. Червонясте світло заворожило мене відблисками, що падали на його дужі руки, підкреслюючи рельєф м’язів.

— Ви говорите про сафарі так, ніби там шукаєте чогось найголовнішого для себе, — сказала я нарешті. — І ніби це можливо лише там. Раніше я так само думала про ферму свого батька, що неподалік Нджоро.

— Чудове місце.

— Найкраще.

— Знаєш, коли я вперше виїжджав на сафарі, не було ніяких вантажівок. Усе тягали носії, а шлях доводилося прорубувати мачете. Ходило також багато неприємних історій... про мисливців і озброєних носіїв, яких підіймали на роги або простромлювали іклами. Одному з таких розлючений буйвол рогом роздер обличчя. Інший стривожив лева десь вище гори Лонґонот, і той розпоров йому живіт. Усе було більш диким, і земля також. Виїздити кудись було ризикованою справою.

— І тепер ви тужите через те, що нікого не підіймають на роги?

Він відповів на мою усмішку, від очей розбіглися дрібні зморщечки й один кутик губів ледь смикнувся догори. Я вже стала знавцем його обличчя. Могла заплющити очі й уявити його цілком виразно.

— Під час мого останнього виїзду клієнт вимагав не менше чотирьох різних сортів вина до кожної страви. І нам довелося возити з собою також холодильник і килими з ведмежих шкір.

— Красно дякую, мені достатньо й самих зірок.

— Саме про це я й говорю. Якщо клієнт хоче виїхати в чагарники, він принаймні повинен спробувати відчути їх. Побачити, якими вони є насправді. Усі бажають отримати трофей, але яке це має значення, якщо вони по-справжньому нікуди не виїжджали?

— Ви колись візьмете мене з собою? Я б хотіла побачити все... поки воно не зникло.

— Добре. Гадаю, ти б усе зрозуміла.

— Я теж так вважаю.

У пошуках залишків їжі чи пестощів до нас приблукав свійський сервал Гелбрейтів. Він простягнувся на підлозі біля Денісових ніг, показуючи свій блідий плямистий живіт. Камін майже охолов, ніч добігала кінця. Деніс підвівся й солодко потягнувся, і я, керована, мабуть, інстинктом, швидко промовила:

— Можна мені залишитися з вами?

— Хіба це гарна ідея?

Я заскочила його зненацька.

— Гадав, ви з Танні вже майже друзі.

— Не розумію, в чому тут зв’язок.

Це була неправда, але я не знала, як пояснити свої почуття й це бажання провести з ним ніч. Лише цю одну ніч, а потім я назавжди відмовлюся від будь-яких сподівань.

— Ми також друзі, хіба ні? — мовила я.

Його очі зустрілися з моїми й затримались, і, хоч би якою легковажною я була, — чи хоч би як вдавала легковажну, — відчула, що його погляд дістає до моїх нутрощів і все там перевертає. Я підвелася. Ми були за якихось тридцять сантиметрів одне від одного, він простягнув руку й доторкнувся до мого підборіддя кінчиком пальця. Нічого не відповів, обернувся й пішов коридором до своєї кімнати. За кілька хвилин я пішла за ним; навколо стояла суцільна темрява — я наосліп пройшла в двері, які він залишив відчиненими. Босими ногами відчула дерев’яні дошки — гладенькі й нерипучі, — у ватяному мороку навколо зависло щось тваринне. Жоден із нас нічого не казав, не видавав жодного звуку, але