Леді Африка - Пола Маклейн
Він повернувся до мене.
— Носоріг — не найприємніший сусід. Він нагадує здоровенний броньований локомотив і так само пихкає. А коли йому щось загрожує, може протаранити що завгодно, навіть крицю.
— І ви не боялися?
— Боявся, але не дуже.
Він усміхнувся.
— У мене була добра рушниця, я ж кажу.
— Якщо досить довго посидіти в клубі «Матайґа», — мовила Карен, — можна почути безліч мисливських розповідей. Їхні історії розростаються і стають дедалі страшнішими від однієї розповіді до іншої. Брор єдиний, кого я знаю з тих, хто перетворює слона на муху, а не навпаки.
— Окрім Деніса, ти хочеш сказати, — виправив її Блікс.
— І Деніс теж.
Вона, здавалося, зовсім не розгубилася, коли почула ім’я Деніса з вуст свого чоловіка.
І Блікс вимовив його так легко, що було навіть складно уявити його коханцем Карен.
Проте розмова ставала дедалі цікавішою.
— Ти бачив його? — запитала вона.
Блікс похитав головою.
— Кажуть, він поїхав на захід, у Конґо.
— А ви бачили ту країну? Яка вона? — запитала я.
— Вона дуже-дуже темна.
Він зробив невеликий ковток бренді.
— Там трапляються всі види змій, і дехто каже, що навіть людожери.
— Ти намагаєшся мене налякати? — очі Карен повужчали.
— Ні, надихнути. Танне постійно строчить історії, ти знаєш про це, Берил? До речі, доволі непогані.
— Я розповім вам одну біля каміна.
Вона відмахнулася.
— У всякому разі, я радше оповідачка, ніж письменниця.
— Деніс казав, що тут полюбляють історії.
— О так, — енергійно закивала вона. — І Брор у цьому також справжній майстер. Можливо, сьогодні він пограє для нас у Шехерезаду.
— Лише якщо не муситиму вдавати з себе незайманого, — сказав він, і ми всі розсміялися.
Вечерю подали на веранді. Пагорби Нґонґ набули сливового кольору та завмерли, мов загіпнотизовані, а Блікс пригощав нас новими й новими розповідями про своє сафарі з Вандербільтом. Одна історія плавно переходила в іншу. Він мав їх безліч і замовкав лише на кілька хвилин, коли кухар Карен — Каманте — підносив нам страви: курку в легкому паніруванні з вершковим соусом, смажені овочі з травами, кукурудзяну запіканку, прикрашену грибами та чебрецем, витриманий сир і апельсини. Блікс стежив, щоб наші келихи не порожніли, й, поки ми дійшли до останньої страви, я попливла від вина. На додачу була вкрай здивована тим, наскільки ці двоє мені подобаються. В них не все було таке гармонійне, і я цьому довіряла. У моєму житті все також не було простим.
Коли місяць гачком завис у небі й перед нами поставили пудинг, кальвадос і каву, Блікс сказав «на добраніч» та поїхав назад у місто.
— Він не надто на підпитку, щоб сідати за кермо? — спитала я в Карен.
— Не думаю, що він уміє кермувати в якомусь іншому стані.
Кілька хвилин вона мовчала, вдивляючись у темряву.
— Він просив у мене розлучення. Ось чому приїздив.
Від Кокі я знала, що він уже робив це одного разу, але розуміла, що виказувати таке знання було б жорстоко.
— І ви це зробите?
Вона стенула плечима.
— Як таке може статися: дві баронеси Бліксен у колонії? Другій тут немає місця, ти ж розумієш. Когось витиснуть звідси й забудуть.
— Не можу уявити, що хтось вас забуде, — сказала я. Я не лестила їй. Я б не змогла.
— Що ж, побачимо.
— Як вам вдалося залишитися друзями?
— Ми були друзями, перш ніж стати кимось ще. Я захоплювалася його молодшим братом Гансом. Це було давно, в Данії. Брор став моїм повіреним, коли Ганс одружився з іншою.
Вона замовкла й похитала головою так, що її довгі срібні сережки задзвеніли.
— Молодшим братом? Отже, він не зміг би запропонувати вам титул?
— Ні. Лише кохання.
Вона похмуро всміхнулася.
— Але цього не сталося. А потім Брор почав думати про нове життя тут, в Африці. Якби ж лишень це не принесло гору боргів.
— Ви досі його кохаєте?
— Я б хотіла сказати «ні». Але Африка завжди пропонує те, до чого ти не готовий. Я запевняла себе, що ми матимемо все... дітей, відданість, вірність.
Вона заплющила очі й знову їх розплющила, в чорних зіницях палахкотіли вогники.
— Може, він не здатний кохати лише одну жінку. Або здатний, але не мене. Він ніколи не був мені вірним, навіть на самому початку, і тепер мені смішно згадувати, що колись гадала, буцімто готова до шлюбу з Брором, хоча, насправді, не мала про все це навіть приблизного уявлення.
Я підкріпила себе ковтком кальвадосу.
— Здається, що ви говорите про мій шлюб. Я відчуваю те саме.
— А як твоє розлучення? Гадаєш, ти його отримаєш?
— Сподіваюся. Наразі боюся застосовувати будь-який тиск.
— Ми всі багато чого боїмося, але якщо ми себе принижуємо чи дозволяємо страху нас обмежувати, тоді собі не належимо — чи не так? Справжнє питання: чи зважимося ми ризикнути заради того, щоб бути щасливим.
— А ви щасливі, Карен?
— Ще ні. Але збираюся.
26
авдяки телеграфові ми з Кларою домовилися про все дуже швидко. Вона була впевнена, що будинок буде чудовим і щосили мені дякувала. Але навіть така близькість мене бентежила. Я не мала матері більш ніж шістнадцять років, і тепер зовсім не знала, як із нею поводитися, навіть у телеграмі. Мені з величезною працею давався кожен рядок: я постійно запитувала в себе, наскільки приязною або наскільки очужілою мушу бути. Я не мала жодного досвіду в таких ситуаціях. Не було навіть натяку на якусь спорідненість між нами — ми ніби вже й не були матір’ю та дочкою, але й залишалися не зовсім чужими. Це збивало мене з пантелику.З одного Клариного повідомлення я дізналася, що мій брат Дікі багато років жив у Кенії та наразі працює жокеєм в одній непоганій стайні в Елдореті, трохи далі на північ. Я не могла в це повірити. Дікі був тут, у моєму світі, і я про це нічого не знала? Що це означало? Чи зможемо ми колись знову сприймати одне одного як членів сім’ї? Чи хотіла б я цього? І чи це
