Леді Африка - Пола Маклейн
— Ви маєте на увазі плітки?
Вона кивнула.
— Найробі таке маленьке містечко. Настільки провінційне, що навіть смішно, враховуючи розміри самої Кенії. Можна подумати, що ми всі сидимо одне біля одного та перешіптуємося між вікнами, хоча насправді між нашими будинками сотні кілометрів.
— Я це ненавиджу. Чому люди так прагнуть знати кожну дрібницю про нас? Чи не повинні деякі речі залишатися особистими?
— Вас так хвилює, що думають інші?
Її обличчя було різким, загадковим та гарним, і чорні, глибоко посаджені очі вражали глибиною, яку нечасто побачиш. Вона була старша за мене на десять чи п’ятнадцять років, але її привабливості неможливо було не помічати.
— Інколи все це стає мені поперек горла. Думаю, я вийшла заміж надто молодою.
— Вік не мав би значення, якби це був ваш чоловік, по-справжньому ваш. Правильне поєднання все змінює.
— А ви романтична.
— Романтична?
Вона усміхнулася.
— Ніколи не думала, що це так, але останнім часом... уже навіть не знаю. Я почала по-іншому ставитися до кохання та шлюбу. Це не дуже порядний підхід до життя. У будь-якому разі, не хочу вас цим стомлювати.
Вона на мить замовкла, і з відчиненого вікна на веранді до неї безгучно залетіла маленька строката сова, мовби жінка тихенько її покликала. Вона сіла їй на плече.
— Це Мінерва. Її завжди приваблює товариство... чи, може, лише печиво.
25
ерма Карен називалася «Мбоґані», що означає «будинок у лісі». За газоном біля будинку жовто-білим та темно-рожевим цвіли франджипанові дерева. Скрізь росли пальми, мімози, акації, бамбукові та бананові гаї. Двісті п’ятдесят гектарів нижніх схилів хребта були оброблені та рядками засаджені зеленими кавовими деревами. Ще одна частина ферми залишалася незайманим лісом, який слугував за переливчасте й запашне зелене накриття для схилу; нарешті, ще одна ділянка була шамбасом[28] для кікуйю — тубільців-скотарів, які пасли овець і кіз та вирощували власну кукурудзу, гарбузи й солодку картоплю.Ми йшли протоптаною стежкою крізь поплутані повзучі стебла рослин, які чіплялися за плечі, до «Мбаґаті» — будинку, який Карен могла запропонувати Кларі. Це було зовсім невеличке бунгало з маленькою верандою, але багатьма вікнами та альтанкою на задньому подвір’ї, оповитою зелом і оточеною гронами мімози для захисту від спеки. Я спробувала уявити тут матір, яка відпочиває в затінку, але зрозуміла, що не можу згадувати її без тривожного тремтіння.
— Спочатку ми з Брором жили тут, — пояснила Карен, — одразу по одруженні. Мені й досі тут дуже подобається.
— Якось я зустрічала вашого чоловіка в місті. Він чарівний. — Невже?
Вона двозначно посміхнулася.
— Це не раз стримувало мене від того, щоб його задушити.
У будинку були три маленькі кімнати, кухня, ванна та вітальня з лампами й шкірою леопарда на підлозі. Канапа нагадувала складане ліжко й утворювала затишний куточок. Карен показала мені гарний французький годинник на каміні — весільний подарунок. Витираючи з нього рукавом пил, вона мовила:
— Ви, певно, вже чули різні перешіптування про мій шлюб, як я чула про ваш.
— Зовсім небагато.
Вона із сумнівом похитала головою.
— Ну що ж, це не має значення. Ніхто не може знати, що насправді відбувається з іншими людьми. Ось у чому правда. І це єдине, що ми можемо протиставити чуткам, коли вони починають з’являтися.
Я згадала принизливі жарти та пересуди, які ходили околицею в останні дні «Ґрін Гіллз», і про те, як їм, здається, вдалося зруйнувати навіть усе добре, що було там.
— Можливо, в цьому й полягає рецепт порятунку від усіляких неприємностей, — пам’ятати, яким усе є насправді.
— Так.
Вона взяла до рук годинник та покрутила його, ніби нагадуючи собі про його значущість.
— Але, як і завжди, набагато легше захоплюватися чимось, аніж щось робити.
Ми залишили «Мбаґаті» та пішли оглядати господарство, де десятки жінок племені кікуйю ретельно перебирали на довгих вузьких столах кавові ягоди, що сушилися на сонці, переходячи від червоного до кольору білої крейди.
— Минулого січня все це згоріло дощенту.
Вона зірвала одну кавову ягоду та терла її в долонях, поки здерта лушпайка впала додолу.
— Одне з маленьких покарань Божих. Я думала, що цього разу все остаточно зруйнується, але ще якимсь дивом тримаюся.
— Як ви з усім упоралися? Керувати фермою так важко.
— Щиро кажучи, іноді й сама не знаю. Я ризикувала абсолютно всім, але воно того варте.
— Захоплююся вашою незалежністю. Мало яка жінка може зробити те, що зробили ви.
— Дякую. Я боролася не лише за незалежність, а й за свободу теж. І тепер дедалі краще розумію, що це не те саме.
Коли ми поверталися назад, почався дощ. Поки добігли до галявини біля будинку Карен, змокли мов хлющ, наші чоботи по коліна вкрилися червоною грязюкою. Кепкуючи одна з одної, ми дійшли до веранди та почали стягувати з себе мокрі речі. Там сидів Блікс — неголений і запорошений. Вочевидь, він прийшов ще до того, як почався дощ, і зараз перед ним стояла невідкоркована пляшка бренді.
— Я приїхав саме вчасно. Здрастуй, Берил. Здрастуй, Танне, люба.
— Я бачу, ти зручно влаштувався, — сказала Карен.
— Це поки що і мій будинок.
— Ти постійно це повторюєш.
Їхнє перекидання короткими фразами відлунювало злістю, але було помітно, що це лише ззовні. Щось їх свого часу скріпило, і це ще жило в них. Навіть я його відчула.
Ми з Карен пішли перевдягатись, і, коли повернулися, Блікс влаштувався ще зручніше та запалив люльку. Його тютюн мав екзотичний запах; щось подібне можна знайти лише, якщо по-пластунськи переповзти далекі береги континенту.
— У тебе чудовий вигляд, Берил.
— У вас також. Доктор Тарві, певно, не дарма їсть свій хліб.
— Він і вас долучив до цієї дурнуватої гри?
Карен повернулася до Блікса.
— Де тебе носило цього разу?
— В Уґанді, а потім я повертався через Танґаньїку з Вандербільтом, ішов слідами носорога. До речі, я мало його не втратив.
— Вандербільта чи носорога?
— Дуже смішно, люба. Вандербільта. Двоє
