Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко

Місто тісниться на невеликому підвищенні, але на величезний порожній простір долини Толи не зазіхає.

Ось під крило ховається крихітна сопочка біля підніжжя могутнього гірського масиву, впізнати яку мені допомогло ледве помітне колечко на її вершині пронизане гвинтівочним багнетам. Це Зайсан – пам'ятник радянським воїнам, загиблим при звільненні Монголії від японців. Висота сопки метрів триста. Від підніжжя сопки з боку річки і міста вгору ведуть нескінченні сходи, а з протилежного, пологішого боку – серпантин автомобільної дороги до майданчика, що знаходиться нижче вершини метрів, на десять.

Мене вразив той факт, що, незважаючи на досить інтенсивний автобусний рух, автобусами користувалися практично, виключно, зарубіжні екскурсанти та радянські фахівці…

Монголи ж, поодинці і сім'ями, від самого підніжжя і аж до самої вершини, незалежно від віку і стану здоров'я йшли пішки, виконуючи ритуал поклоніння і вдячності загиблим. А ми, діти і онуки тих, перед могилами яких, у благоговійному мовчанні проходять нескінченною чергою люди з абсолютно іншою історією, іншим менталітетом іншим життєвим ладом, здавалося б, просто зобов'язані шанувати пам'ять своїх співвітчизників хоч би «сходженням» на ті, що залишилися, до вершини, – 10 метрів… Постояти декілька хвилин у могил наших солдатів, але, на жаль, у більшості своїй – сидимо ми на парапеті нижнього майданчика біля автобусу, палимо цигарки, галасуємо і душа не болить і совість не мучить.

Як же можна настільки не шанувати своє минуле, не поважати самих себе?

«Штурмовик» наш, між тим, натужно ревучи, піднімався все вище і вище. Я з деякою тривогою поглядав то на дротик, яким були прикручені двері то на бортмеханіка, що мирно похропував.

Чомусь більшості з нас здається, що техніка такого роду повинна обслуговуватися людьми особливого складу, ну і, звичайно ж, обслуговування має бути на декілька порядків вище тих, якими користуємося ми у своєму сірому побуті. Нас не здивують усілякі хитромудрі пристрої, придумані для нашої безпеки і комфорту, ми поставимося до цього, як до належного, але іржаві дротики на техніці, якій ми ввіряємо своє життя… Гасло – «А, і так зійде!» всюдисуще, як закон земного тяжіння. Він діє і в армії, і в авіації, і у флоті. Коли на рентгенівському знімку бачиш кістку, пригвинчену до сталевої шини шурупами для зрощення перелому, пригладжуючи здиблене жахом волосся думаєш – а не чи слюсар за покликанням доклав тут свою руку? Цілком імовірно що і та горезвісна «ядерна кнопка» прибита іржавим цвяшком в непотрібному місці, та й Бермудський трикутник придуманий клерками навігаційних служб лише для виправдання власного нехлюйства.

Але, мудруй, не мудруй, а двері все ж прикручені дротиком, і ми в повітрі.

Обшивка всередині літака місцями зірвана, і видно тросики, що невпинно рухаючись по роликах, приводять в потрібний стан кіль, елерони і інше, а головне, свідчать, що пілот не наслідує приклад свого бортмеханіка і шанси на м'яку посадку у нас ще є…

Хвилі сірувато – бурої пустелі під крилом, пустеля в повітрі. Під час роботи в Маріуполі (тодішньому Жданові) мені частенько доводилося користуватися напівлегальним рейсом, який виконував літак «Морава 200». Це був двомоторний, двокілевий літак чеського виробництва, салон якого не перевищував розмірами салон автомобіля «Волга» і відрізнявся від нього лише баранкою, вибачте, – штурвалом, та незвичною коробкою швидкостей з двома важелями.

Я зазвичай займав місце поряд з пілотом і був в курсі усієї навігаційної кухні. За півтори години польоту нам зустрічалося два – три десятки всіляких літальних апаратів. Пілот раз у раз зв'язувався з черговим, літаком, або вертольотом, що перетинав наш курс і домовлявся, хто цього разу буде вище, а хто нижче. А зараз ось вже більше півгодини і внизу і вгорі – пустеля.

Не в силах більше стримувати свою досаду та розчарування, я повернувся до Віктора, який сидів на лавці біля протилежного борту трохи позаду мене і теж дивився вперед. Мій погляд ковзнув по ілюмінаторах правого борту і слова застрягли в горлі.

З протилежного боку пустельних, сопок була справжня тайга, а те, що я, дивлячись вперед, сприймав як миршаві кущики, було вершинами могутніх кедрів та модрин.

Тут, по вершинах сопок проходила невидима лінія фронту. Тут багато тисячоліть кипіла безкомпромісна, жорстока війна між північним вітром і лісом. Ліс накопичував основні свої сили в лощинах і ярах, звідки й висилав свої штурмові загони на завоювання життєвого простору до вершин сопок. Деінде лісу вдавалося захопити невеликі плацдарми по той бік гребеня і вступивши в нерівну сутичку з лютим супротивником, десант гинув, але не здавався. Навіть після загибелі своєї, дерева старалися своїми гілками, наче омертвілими руками зупинити вітер і захистити, прикрити своїми тілами тих, що йшли на зміну нову, молоду поросль «За павшим строем новий строй штыки смыкает». Такий закон життя, а життя обов'язково повинно перемогти.

Сопки, між тим, ставали все дрібніше і дрібніше, немов морські хвилі після бурі, що нещодавно вщухла. Ще трохи і настав повний штиль. В яку сторону не глянь всюди рівна, як стіл, сіро-бура рівнина. Ліс відступив. Ні дерева, ні кущика.

Не приведи Господь йти по такій рівнині, де навіть оку зачепитися нема за що. Вітер тут повновладний хазяїн і лише дрібні хвилі ковили злегка пожвавлюють цей пейзаж.

Але що це? Вже достатньо набридлий монотонний бурий колір степу раптом різко став вугільно-чорним, ніби хтось накрив степ величезним шматком чорної марлі. Пейзаж став абсолютно мертвим і навіть зловісним. Ми в усі очі дивилися вниз безуспішно намагаючись знайти хоч би один єдиний вцілілий острівець. Хвилин десять ми дивувалися масштабам степової пожежі, прикидаючи на око, що, коли і де могло б зупинити цю вогняну біду, поки на горизонті, нарешті не позначився, окантований тоненькою червоною ниточкою хвилястий край цього