Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко

А сонце, між тим, піднімалося все вище і вище, знищуючи разом з ранковою свіжістю і останні резерви моїх сил.

Коли я в п'ятий, а може п'ятнадцятий раз звернувся все до тієї ж пані у форменому кашкеті, що діловито снувала по перону, вона подивилася на мене, як дитину, що капризно відмовляється від материнських грудей, і поманила пальчиком за собою. Я перетнув вже добре знайомий мені зал тортур, підморгнув коню і вершнику, які,наперекірбезсонній ночі і спеці, що напливала мали вигляд, значно бадьоріший за мій, і увійшов за черговою в крихітне службове приміщення з заґратованими брудними вікнами, наскрізь просочене ароматом згірклого баранячого жиру. Біля вікна стояв стіл з залишками сніданку. Стіл вживався, мабуть, і для ведення ділових паперів, тому, що на ньому було видно намертво приліплені до його поверхні обривки якихось таблиць. На столі стояв старовинний телефон, (чи не по ньому, колись, балтійський матрос кричав:

– «Баришня,баришня, дайтє Смольний»)…

Монголка, знову обдарувавши мене сонячною посмішкою, широким жестом вказала на телефон – телефонуйте! Я здивовано розвів руками. Кому? Куди? – Знову каскад доброзичливо-поблажливих посмішок, недовга розмова телефоном і простягнута мені трубка…

– Алло… – На тій стороні глухуватий чоловічий голос:

–Байна? (так) Я розгублено, зовсім не сподіваючись бути зрозумілим, під схвальне кивання монголки, виклав в трубку своє коротке досьє і побажання. Голос у трубці після невеликої паузи відповів:

–Сайн(добре), і короткі гудки… Нічого не зрозумівши, стомлено дякую монголці, випадково переплутавши «баярла» – спасибі за «баяртай» – до побачення, чим викликаю бурхливий, радісний сміх.

Виходжу, знову чалапаючи по липкій підлозі на перон, влаштовуюся в тіні, подалі від сонця, що вже починає лютувати всерйоз і флегматично підраховую:

– Якщо мій дзвінок все ж таки досяг мети, то: 30 хвилин на пошук машини, 80 км по сопках при швидкості 30–40 км/год… Значить, при самому сприятливому розкладі мені доведеться засмагати на цьому пероні ніяк не менше…-

– Алло, привіт! Це ви до нас наспирткомбінат? На мене з поблажливою цікавістю дивиться круглолиций, вилицюватий представник мого блідолицього, круглоокого племені. Блакитна, теніска в смужку, сірі штани… Я вкладаю в рукостискання всю радість з приводу несподівано щасливого закінчення подорожі в нікуди.

– Леонід КіндратовичТорбышевский, керівник групи радянських спеціалістів за кордоном, – представляється він.

– А я і є той самий фахівець, керівник якого ви.є – Незграбно каламбурю, представляючись, і я. Леонід Кіндратович оцінююче дивиться на мене, а потім, немов схаменувшись, командує.

– Ну, гаразд, пішли, бо час біГить, і з цікавістю спостерігає, як я нав’ючую на себе важкий рюкзак і беру обидві валізи..

– Далеко?

– Та тут, – відповідає він, широким спортивним кроком прямуючи за будівлю вокзалу. Ледве встигаючи за своїм новим начальником, виходжу на невеликий майданчик позаду вокзалу. Там стоїть дуже добре знайомий мені поЕрденетутранспортний засіб —ГАЗик-спиртовозз дезорієнтуючим написом на цистерні «УС» – вода. Водій – літній монгол з обвітреним обличчям кольору старої бронзи, сидів в традиційній позі – навшпиньках, прихилившись до переднього колеса своєї машини, неквапливо посмоктуючи трубку з крихітним цибухом і тонким довжелезним мундштуком. При нашій появі, він схопився і, нашвидку вибивши люльку об колесо, кинувся допомагати мені зняти рюкзак і встановити весь мій багаж на «броню» – крихітні полички обабіч цистерни, майже рівні ширині моїх валіз.

– Поїхали! Я з сумнівом подивився на свій рюкзак, що підозріло перевішувався через низькі, поручні, що огороджували полички.

– А прив'язати?

– Та куди він дінеться! Безтурботно махає рукою Леонід Кіндратович, забираючись в кабінку.

– Ну, мало куди, розгублено тягну я, прикидаючи, чи не можна використовувати лямки рюкзака, як мотузку.

– Алло, кінчайте, часбеГіт, не віднімайте його йорундою, – роздратовано виголошує ЛеонідКіндратович, патетично потрясаючи простягнутою з кабіни, перевернутою вгору долонею, рукою.

Ця фраза позбавила мене дару мовиі, кинувши прощальний погляд на рюкзак, я піднявся на сходинку, приречено прикидаючи, як буду обходитимуся без частини ретельно підібраного «джентльменського комплекту» цілий рік.

На сидінні залишалося місце для комфортного розміщення не більше двох пачок махорки, але це не збентежило мене, оскільки, немислима для європейця тіснява в кабіні, – явище для Монголії абсолютно нормальне, проте начальник мій, помітно ущільнений моїми габаритами, мав думку діаметрально протилежну моїй. Мотор заревів і я крізь шум почув бубоніння ЛеонідаКіндратовича, що ДАІ в Монголії немає і, що цілком можна було б і на сходинці, на вітерці… Тихо починаю закипати: – нещодавно в Улан-Баторісекретар Державного Комітету Економічного Сприяння близько години пояснював мені необхідність моєї присутності при монтажно-налагоджувальних роботах в Дзуун-Харі, та переконував взагалі відмовитися від відпустки. Зійшлися ми на тому, що братський монгольський народ все ж увійде в моє становище, потерпить і дозволить мені трохи відпочити та побачити сім'ю. А я зі свого боку занадто не випробовуватиму його великодушне терпіння, відмовлюся від заслуженої 45-денної відпустки і поїду додому тільки на 30 діб, після чого, монголи, що згоряли від нетерпіння побачити мене, мало не на руках донесуть мене, рідного, до місця роботи.

А що ж вийшло в результаті? Я свою обіцянку виконав, але де ж обіцяна «зелена вулиця»? Де народний тріумф з приводу мого прибуття?

Після довгих бесід, які проводив зі мною радник Посла з економічних питань про інтернаціональний обов'язок, про патріотизм, про високе звання радянського інженера, паперові поневіряння в столиці, забудькуватість московських клерків, невдалі попутники, тепер мені ще пропонується «з вітерцем» 80 км на сходинціспиртовоза.?!

– Ну ні, це вже занадто, я сюди не напрошувався. А ти ще развякнешь,начальничку, і я вже не зможу стриматися,