Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко
У монгольських водіїв традиція: – на всіх перевалах існує гурій – величезна купа, складена з каміння, автопокришок, спотворених шматків машин, яким не пощастило та іншого підручного сміття. У вершину гурія встромлено одну, або кілька жердин, до яких водії прив'язують білі та кольорові стрічки, ганчірочки, кидають монетки – дякують своїм богам за благополучну дорогу. Ми не зупинилися, щоб підтримати традицію і ледь не поплатилися життям…
Після перевалу дорога крутим серпантином пішла вниз, повалив суцільний сніг, видимість впала до 10 метрів, вітер досяг ураганної сили. Автобус кидало вітром по ожеледі як порожню коробку з-під черевиків. Я сидів на кріслі «другого пілота» поруч з водієм, яке зайняв спеціально для того, щоб подивитися, що таке Зуун-Хара, де я мав провести ще один рік, але вже з сім'єю і був свідком, як ми двічі, завдяки миттєвій реакції водія уникнули катастрофи, а точніше – вірної загибелі:
– Попереду, в сніговій круговерті позначилася темна смужка, – вибоїна – подумав я, а водій раптом щосили, крутнув кермо вліво і тільки тоді, коли колеса машини промчали за півметра від краю дороги, що переходила в крутий кам'янистий схил, я зрозумів що через кілька секунд нас цілком могло б не бути… Втім, навіть, при «задовільній» зупинці, тобто, якби автобус, скотившись вниз не перекинувся, все одно це закінчилося б трагічно. Ураган давно вже видув з машини останні залишки Ерденетської весни. Всі теплі речі, які прослужили нам вірою і правдою в люту монгольську зиму, роздані друзям, або упаковані для від'їзду додому, залишилися в Eрденеті, а ми їхали в піджачках та плащиках. Пустельна траса не залишала жодних надій на порятунок. Багаття? А де ж його розвести? На ураганному вітрі? Чи прямо в салоні?
У Києві я все допитувався у мого друга Гени, бувалого полярника, що пройшов на лижах не одну сотню кілометрів по Чукотській і Таймирській тундрі, що таке «біла імла»… Тепер це не потрібно було пояснювати, вона оточувала нас. Складалося враження польоту крізь білу імлу внікуди. Якимось дивом не зірвавшись ще раз в прірву, ми все ж добралися до Хутула – крихітного містечка в степу, єдиною пам'яткою якого є величезна скеляста сопка посередині широкої долини. Містечко складався з десятка п'ятиповерхових будинків «хрущовського» типу, побудованого з-за великого цементного заводу, сировину для якого видобували тут же.
Хутул був нашим порятунком. Автобус зупинився між будинками, що, незважаючи на безпосередню близькість, були майже не видимі за ураганом і не могли служити нам захистом. Ми почали виходити з автобуса в льодову снігову круговерть і, немов парашутисти-десантники, по одному пропадали в ній. Аліко Накаїдзе виходив переді мною, і тільки-но ступивши на землю, а точніше на ожеледь, став швидко віддалятися. З боку його розчепіреної фігури, в надутим вітрилом куртці, долинуло: – Володя, дай мені свій чємодан, мєня уносіт!.. Я поставив свою важку валізу з книгами приладами та інструментами на лід і штовхнув її ногою. Валіза наздогнала Аліко, що вже почав, було, зникати за хуртовиною, і своєю вагою зупинила його ковзання. Так зі своєю сумкою і моєю валізою, як з рятувальним кругом, він здолав кілька десятків метрів до будинку, де знаходився адміністратор містечка. Обмерзлі, абсолютно осліплі від снігу, ми всією групою набилися в крихітну кімнатку – приймальню, де розморена в теплі, напівсонна панянка, не поспішаючи проідентифікувала нас і, махнувши рукою кудись в сторону того крижаного кошмару, про який і думати страшно було, сказала:
– Йдіть до 17-го бараку…
Всього – то метрів 250 треба було пройти, але чого це коштувало!.. Нас жбурляло на землю, кидало з боку в бік, позбавляючи останніх жалюгідних крихт тепла. Буквально навмання дісталися ми до гуртожитку і ввалилися в барак № 17, дивуючись, що десь на землі ще залишився куточок, де тепло і де не валить з ніг крижаним ураганним вітром.
І ось ми вчотирьох сидимо за столом в кімнатці, що нагадує купе поїзда, за тонкою, в половину цегли стінкою реве, виє і гуркоче ураган, а ми відтаюємо і насолоджуючись теплом, благословляємо свою долю. На столі консерви «курча у власному соку» – монгольський раритет, хліб і пляшка спирту. Зовні мені навіть жарко, а всередині відчуваю крижану брилу, що ніяк не тане. Хлопці наливають мені півсклянки спирту, склянка одна. Три пари очей очікувально дивляться на мене…
…Ну?! – Хлопці, я не буду, я ніколи ще спирту не пив, я і горілку – то не особливо…
– Зрозуміло, – Палатов бере склянку, – показую… П'є трьома ковтками і, не вдихаючи, запиває ковтком води. – Зрозумів? Тепер ти. Я знову починаю бурмотіти про свою цнотливість, але тепер Аліко втрачає терпіння.
– Тепер показую я! П'є, запиває і похмуро обіцяє:
– Еслі ти опьять начньош кокетничат – зарежу! Нет, ти сам патом мне спасиба скажеш… – За що, Аліко? – За то, што мучится ат прастуди не будеш…
– Переконливо. П'ю, як вчили. Наставники задоволені, я, взагалі – теж, брила розтанула безслідно. Ураган нуртує щосили, по радіо передають запізніле штормове повідомлення на п'ять днів, а потім про те, що нашим автобусом в Хутул приїхав на два дні перукар, (приїжджає раз на місяць робити зарослим клієнтам «обрізання») і відразу ж про те, що «з технічних причин» напруга на селище протягом чотирьох днів подаватися не буде… Для таких випадків не зле б сконструювати машинки для стрижки з бензоприводом спеціально для обслуговування «радянських фахівців за кордоном». Там же, в Хутулі, я ще раз зіткнувся з явищем неймовірної пристосованості нашої людини до ситуації.
Ось і в цьому випадку: – приїхала людина за кордон, а йому не те, що не надали те, що за контрактом належить, а навіть душовою той барак, куди його з родиною поселили не обладнали. Будь-який спец, не з наших, до роботи не стане, поки всі пункти контракту не будуть
