Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко

Ось і все… У них попереду зустріч з друзями, родиною, Батьківщиною. А у мене попереду знову, хоча давно пора б звикнути, невідомість. Чи прийде, нарешті, та година, коли я зможу планувати своє життя? Поки ж я, як правило, беру участь в грі, навіть, правила якої мені до кінця не відомі. Напевно в цьому і полягає сенс, а можливо і принадність життя. Головне ж, що я прийняв в житті як аксіому, – бути чесним перед самим собою, не допускаючи і тіні подвійності. Тільки так можна залишитися самим собою серед життєвого бруду. Тільки так можна подолати стадний рефлекс. І тільки тоді гіпноз натовпу не зможе збити з зайнятих позицій. Адже практично кожен зустрічний абсолютно точно знає, як вчинив би в тому чи іншому випадку, будучи на твоєму місці. Ні, я не закликаю нехтувати порадами і вказівками оточуючих, до них варто прислухатися, просіюючи через критичне сито. Але прислуховуватись варто лише до думок людей, яких поважаєш. Решту потрібно вміти просто зрозуміти і навчитися прогнозувати їх вчинки, щоб не потрапити в халепу, і ні в якому разі не ідеалізувати і не очорняти світ за власними уявленнями. Треба намагатися побачити світ таким, яким він є.

Паустовський пише, що для того, щоб вірно розбиратися в людях, треба любити їх… Так і в Біблії, але я дуже поганий християнин, я навіть не уявляю, як це можна робити щиро, не вступаючи з самим собою в протиріччя. Не знаю, як можна наказати собі любити, а тим більше всіх…

Керівник нашої групи, характеризуючи мене, поскаржився на мене моєму колезі – налагоджувальникові:

– Він не вміє з усіма ладити… На що мій товариш відповів: – Ви жалкуєте про те, що він геть позбавлений професійних якостей повії?…

Коли мені передали зміст цієї розмови, це, звичайно, дуже підлестило моєму самолюбству, але я подумав, що мені, ох, як багато ще треба працювати над собою, щоб, хоч якось, виправдати цей кредит довіри.

Потрібно намагатися до всіх ставитися без упереджень, а головне – доброзичливо, бо ніколи ще зло не породжувало добро, особливо щодо тих, що те зло творять. Правда надлишок добра часто сприймається, як слабкість що в більшості випадків, в свою чергу, породжує зло… Чи випливає з цього, що зла в світі більше, чи і в цьому має дотримуватися рівновага?

25 квітня.

Ще з ночі Ерденет потрапив в оточення військ генерала Тумана. Рано-вранці його передові частини нечутно спустилися з сопок і, як годиться наступаючому противнику, насамперед зайняли вокзал і аеропорт. Ерденет здався без бою на милість переможця, повітряний і залізничний транспорт був паралізований і нам, замість запланованого вильоту в Улан – Батор, на АН – 2 довелося задовольнятися звичним автомобільним транспортом.

Вже не ранній, але все ще ранок. Незвично м'яке, вологе повітря, мрячить теплий дощик, створюючи, як не дивно, якийсь домашній затишок…

Ми, четверо добровольців чекаємо рейс на Улан-Батор. Їхати не хочеться. Скрашуємо час бравадою і жартами. В сопки прийшло весняне синє диво – з бурої трави, з висохлою за зиму жорсткої трави проклюнулися мільярди квіток сну. Це пухнасте диво м'яким синім килимом вкрило сопки. Небо віддало сопках свою синяву і від щедрості своєї стало ще синіше. Небо немов вихлюпнуло свою блакить на землю…

Навіщо я їду? Ну, скільки можна самостверджуватися? – Кидати себе туди, де вже чим-чим, а відпочинком і не пахне, але коли ми робимо те, що хочемо… Є невблаганне, жорстке, і кротке, як постріл, слово ТРЕБА…

А ось чому треба, навіщо треба, кому треба – це вже зовсім восьме питання.

Налагоджувальні роботи в Ерденеті були проведені на «відмінно» і закінчені на півтора місяці раніше встановленого терміну. Півтора місяці чесно заслуженого відпочинку, як компенсація за шість місяців монтажних і чотири з половиною місяці налагоджувальних робіт від 8 ранку до 22 вечора, майже без вихідних. Ми мали повне право на такий відпочинок, але в цьому випадку з «насидженого» місця мене зірвало не самоствердження, а сором за московських «братів по розуму», які нам, «периферійцам» надали периферію – (Ерденет), залишивши собі, природно, хоч і монгольський, але центр (Улан-Батор). Не для того, звичайно, щоб дивувати монголів звитяжною працею, а лише з-за невгамовного власного гонору… І от, результат:

– Термін контракту завершився, а робота… – і кіт не валявся…

Їду, гнаний здивувавшим мене самого, невідомо звідки взявшимся, почуттям патріотизму, величезним бажанням, хоч трохи, поліпшити негативне враження що було ними успішно створено… Усвідомлюю, що нічого особливо істотного в цю справу я не внесу, але стояти осторонь – мовчазно погодитися з існуючим станом, або того гірше – мати нахабство критикувати ледарів і алкашів, нічого конкретного між тим не роблячи…

Отже, здається, їдемо. Дали ЛАЗ, шофер похвалився, що задраїв люки теплосистеми з нагоди наближення літа і тому будемо їхати відмінно, як білі, хоча без опалення, але без пилу. Пил – бич монгольських доріг. З цим явищем я дуже добре знайомий. Поїздки на КАМАЗах по монгольському бездоріжжю запам'ятаються мені назавжди. Густі клуби пилу, який, всупереч відомим законам аеродинаміки втягуються в КАМАЗівський фургон з боку дверного отвору-лазу заднього борту і викидається, ґрунтовно відпрацьовані нашими легенями через віконце над кабіною… така тут дивна аеропилодинаміка…

Прощальні напучування проводжаючих, останні побажання, рукостискання, і ось залишилися позаду, що вже стали такими рідними, вулиці Ерденет.

Їдемо, нарешті-таки їдемо! Але, схоже, – рано радіти.

За 30–40 хвилин температура за бортом стала стрімко падати. Термометр підвішений на зовнішньому кронштейні дзеркала заднього огляду показував -15 °C. В салоні було не на багато тепліше…

Пішов сніг, з кожною