Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко
Темрява в залі, завдяки далеким вогням, була не абсолютна і це дозволило мені в загальних рисах оцінити моє пристановище. Кілька пристроїв, що стояли біля стіни, імітуючи місця для сидіння, були понівечені настільки, що геть втратили своє первісне функціональне призначення, зате стіни були багато прикрашені гаслами про безпрецедентний стрибок Монголії з феодалізму в соціалізм.
Плакати, розміщені в міцно збитих дерев'яних рамах, зображували бравого вершника, кінь якого в баскому стрибку з жовтої смуги, перелітав чорну, збираючись приземлитися на червону… Подумалося.
– «Куди ти скачеш, гордий кінь і де відкинеш ти копита?»… Але напис під плакатами свідчила:
– «Капіталізмалгасч!» Цей всюдисущий напис в перші дні перебування в Монголії, ми трактували як «Капіталізм непереможний!», однак насправді це означало – «Минаючи капіталізм!»…
– Минаючи, так минаючи, стомлено пробурмотів я, розкурюючи, нарешті, суху сигарету, – зрештою, це ваша особиста справа, а от що робити мені? Як до ранку хоч трохи подрімати? Кочове життя налагоджувальникавимагало невибагливості у всьому, навчила мене не створювати собі проблем ні в їжі, ні уві сні, ні в чому іншому. Важко навіть перерахувати всі екзотичні місця, де мені доводилося влаштовуватися на нічліг; – І в стогу ночував, і під перевернутим човном, і в бульдозері на якомусь московському будівельному майданчику, і на парковій лавці біля пам'ятника Дюку в Одесі, і в душовій одеського Будинку колгоспника на намертво пригвинченої до підлоги іржавими анкерними болтами лавці під душем, що безупинно капав, навіть на дереві, пристебнувшись до стовбура солдатським ременем, навіть під снігом, упакований в кокон з поліхлорвінілової плівки…
– Схоже, настав час поповнити мою колекцію, подумав я, щосили напружуючи зір, намагаючись відшукати на підлозіпридатне для ночівлі місце. Китайська приказка, що говорить, – «не варто шукати в темній кімнаті чорну кішку, особливо, якщо її там немає» – була придумана спеціально для мого випадку. Становище моє ускладнювалося тим, що вся підлога була залита якоюсь липкою гидотою. Намагаючись визначити межі цієї гігантської липучки, я відправився блукати по залу, прислухаючись до звуку власних кроків, але липкий простір закінчувалося тільки біля стін. На всякий випадок я помацав і стіну, але замість стіни раптово наштовхнувся на притулену до стіни раму не менше двох метрів заввишки з натягненою на неї грубою тканиною. Рама стояла між вікнами, і тьмяне світло, що спадало крізь них, дещо освітлювало протилежну стіну, тут же панував повний морок.
Я чиркнув сірником і побачив перед собою вершника, що мчав просто на мене. На підлозі біліли шматки штукатурки, а посеред рами безсило бовтався на обвислій мотузці величезний цвях з сімейства тих, якими прибивають рейки до шпал…
– Що, дострибався? – докірливо запитав я вершника і погладив його коня по напруженій, витягнутій стрілою шиї.
Жоден з шедеврів світового живопису не викликав у мене більше захоплення. Ця картина підкорила мене своїми не так сюжетом, як своїми розмірами, а головне, своєю абсолютно не липкою поверхнею. Недовгі мої сумніви закінчилися тим, що я поклав і коня і вершника на підлогу, а потім, влаштувавши собі на них ложе з двох валіз і рюкзака замість подушки, побажав їм обом спокійної ночі, та й вирішив заснути, в надії прокинутися раніше, ніж замок відкриється знову. Моїм планам, знову, не судилося справдитися; Коротка липнева ніч добігала кінця, небо за вікном вже починало сіріти, але перш, ніж прокинулася чергова, прокинулися станційні мухи… Їх було сотні, а швидше тисячі. Відмахуючись від них, я став схожим на пропелер. Який вже тут сон… Остаточно розпрощавшисьз надією хоч трохи подрімати, я зібрав свої речі і, побажавши вершнику доброго ранку, встановив його на колишнє місце. Залишок ночі я провів у рухах, яким дуже не вистачало музики Хачатуряна, «Танок з шаблями» з Гаяне…
Що не кажіть, а будь-яке явище має, як свою погану, так і свою хорошу сторону, треба тільки вміти знайти і порадіти їй. Мухи, зрештою, підняли і чергову, яка, позіхаючи і чухаючись, випустила мене, нарешті, з камери тортур на волю.
Мухи, цілком задоволені виступом заїжджого гастролера, не стали мене переслідувати, а залишилися в залі для того, напевне, щоб обміркувати побачене. Річ у тім, що місцеві жителі реагують на мух куди спокійніше, зганяючи їх лише тоді, коли з-за них вже не видно дороги…
Я вийшов з дверей залу очікування, немовзішлюзу космічного корабля на поверхню невідомої планети. Увійшов я в цей космічний корабель темної ночі, в сиру, сльотаву погоду, потім був нескінченно довгий, виснажливий політ і ось, нарешті, м'яка посадка. Стулки шлюзу відкрилися, в очі вдарило яскраве світло. А що за повітря за бортом? Чи можна їм дихати?
– Повітря виявився цілком придатним. Ранкова прохолода була напоєна пряним ароматом степу що пробуджувався, змішаним з запахом шпал, відпрацьованого дизпалива і ще чимось незнайомим, а тому хвилюючим.
Легкий свіжий вітерець підбадьорив мене. Безсонної, наповненої хвилюваннями та негативними емоціями ночі – як не бувало. Небо сяялопервісною блакиттю. Чисто вимитий нічним дощем асфальт платформ приємно контрастував з липким підлогою залу очікування. За станційними будівлями виднілися чотириповерхові будинки невеликого селища, а далі, на самому обрії в жовтувато-блакитному серпанку вставало хвилясте пасмо сопок. Кудись туди, згідно з відомостями, отриманими в Москві, і мені потрібно якимось чином дістатися.
Як я вже згадував,союзхарчзакордонпоставковскийклерк, я вже не знаю з яких міркувань, не лише не повідомив в Зуун-Хару про моє прибуття, але й переконав мене, нібиспиртокрахмалопаточныйкомбінат а, власне, сама Зуун-Хараа, знаходиться в 80 кілометрах від однойменної залізничної станції… Тому, провівши в безуспішному очікуванні представників заводу до 9 години і, усвідомивши всю безперспективність цього заняття, я став турбувати станційних службовців, що, нарешті з’явилися, намагаючись на убогому російсько-монгольському суржику пояснити свої проблеми. Монголи уважно і доброзичливо вислуховували мене, обдаровуючи дружніми посмішками з сотнями співчутливих відтінків
