Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко
– «Оружиєдрагоценностінаркотікієсть? – Нєт! «Все так же посміхаючись, мовчки підійшов до столика і, відкривши об'ємистий саквояж, став згрібати в нього усі, плівки, що лежали на столику. Німці, несміливо запротестували, тому, що приналежність плівок була акуратно розмежована аркушами паперу, але монгол все так же посміхаючись, клацнув замком саквояжа і пішов, залишивши німців в розгубленості. Потяг, простоявши близько двох годин, ось-ось мав продовжити свій шлях. Судячи по звуках, що лунали з сусіднього купе, тривога німців зростала від хвилини до хвилини. Залишалася єдина надія на справедливість Радянської влади, всю повноту і велич якої, в очах абсолютно збентежених німців, уособлювала наша провідниця. Вибравши з-поміж себе самого гідного, німці призначили його парламентером і відправили пояснювати весь жах ситуації «вагонфюрерші». Провідниця вислухала моторошну історію жахливою російською мовою і, з третього разу, нарешті, зрозумівши суть проблеми, змушена була піти в будинок монгольської митниці для надання посильної дипломатичної допомоги. Німці журавлиним клином потягнулися за нею. Навряд делегація встигла пояснити суть свого візиту, тому, що через кілька хвилин тепловоз прогудів відправлення. Провідниця вилетіла з дверей митниці, наче викинута катапультою, за нею ріденьким ланцюжком, раз у раз озираючись, все ще сподіваючись на диво, бігли німці. Дива не сталося, безцінні трофеї, повної пригод подорожі, були безнадійно втрачені. На німців буложальдивитися. Такий розпач, благання і лайка були, мабуть, тільки на Титаніку, в останні його хвилини…
Сонце стомлено сідало за бурі кошлаті спини стародавніх сопок, колеса знехотя відстукували перші десятки кілометрів монгольської території. Спокоєм і умиротворенням після тягот спекотного дня віяло у відкриті вікна, але я ніяк не міг налаштуватися на відповідний лад: – За тонкоюперегородкою, як і раніше, то, злегка пригасаючи, то розгоряючись знову, вирував ураган пристрастей.
Потяг поволі занурювався у монгольську ніч, а я з бувалого «діда» перетворювався в зеленогосалабона. Ніхто, в тому числійнаша провідниця, не мали жодної уяви, коли ж буде та станція, від якої мені треба буде добиратися до розташованої високо в горах Зуун- Хари. Цю, як потім з'ясувалося географічну нісенітницю, повідав мені сановний клерк зЗагранпоставки, що ніколи далі Ярославля, у бік Монголії не їздив. Насправді ж Зуун-Хараа являла собою невеличке селище, розташоване посеред широкої долиниізалізничний шлях розтинав його на дві нерівні частини. Станція знаходилася майже в центрі селища, а в 20 хвилинах неспішної ходьби від станції знаходивсяспиртокрахмалопаточныйкомбінат, – мета мого відрядження.
Добре було б знати все це заздалегідь, але де ж взяти стільки соломки, щоб скрізь підстелити…
Прорізуючись крізь густий і в'язкий монгольський морок, потяг робив часті, короткотермінові, несподівані зупинки. Мої добровільні помічники, які обіцяли допомогу при десантуванні в потрібній точці планети, давно вже міцно спали. Спала і провідниця. Не спали тільки німці, але на їх допомогу і сприяння годі було розраховувати, тим більше що вони, всуперечсвоїй європейській добропорядності, з горя жорстоко напилися і бешкетували ще дужче. На кожній зупинці я вискакував в тамбур, напружено вдивляючись у морок, марно намагався визначити, хоча б назву станції. Мій стан вже наближалося до розпачу, коли на черговій безіменній зупинці у вагон увійшов єдиний за всю дорогу по монгольській землі, пасажир. Господь послав мені не просто монгола, не просто монгола, що добре володів російською мовою, а корінного жителя Зуун- Хари, до того ж відповідального робітника аймачного комітету партії.Айтхан– так звали мого нового супутника, заспокоїв мене, повідомивши, що до Зуун- Хари ще близько години шляху і можна ще трішки поспати. СамАйтханспати не збирався, а я при всьому моєму бажанні не зміг би заснути під п'яні імпортні крики, тому ми перетягли всі мої речі в тамбур, закурили й почали знайомитись.Айтханбув кремезний, широкоплечий, круглолиций і, як більшість монголів, усміхнений і доброзичливий. Він добре знавЕрденет, де я працював в минулому році, і ми швидко знайшли багато спільних знайомих. Зав'язався настільки жвава розмова, що коли нашабабуся-планета, крекчучи, доставила до дверей нашого вагона потрібну нам точку своєї поверхні, ми були навіть дещо засмучені тим, що така цікава бесіда мала бути перервана.
Зуун- Хара зустріла нас дрібним дощиком, тьмяними вогнями станції та повним безлюддям.Айтхандопоміг мені вивантажитися і відправився на пошуки когось з чергового персоналу станції. Потяг, байдуже похитуючи хвостовими вогнями, поволі розчинявся в ночі. Мені чомусь згадався питання мого сина Максима, коли йому було років 6–7.
– Батьку, а чому в задньому вагоні поїзда метро теж сидить дядько? Тоді я не замислюючись відповів йому:
– А це для того, синку, щоб корчити пики, показувати язика та дулі тим, хто спізнився…
Тепер я стояв на порожньому пероні, прикутий до своїх речей, складеними пірамідою, щоб дощ не намочив все, дивився вслід вогням що поволі розчинялись в ночі і мені здавалося, що я бачу того дядька…
В очікуванні порятунку, знічев'я, спробував я виконати знаменитий цирковий номер «куріння під душем». Марно, навіть це мені не вдалося…
Час від часуАйтханраптово виникав з найнесподіваніших місць, життєрадісно повідомляв про чергову невдачу і, повний оптимізму, знову зникав.
Дощ сіяв дрібним водяним пилом, атракціон з курінням все ніяк не вдавався, про обіцяну вЗагранпоставці, майже тріумфальну зустрічі згадувати не хотілося. Хотілося сісти на зворотний поїзд, хай навіть вщерть забитий ображеними п'яними німцями і їхати назад…
Час спливав занадто повільно, але врешті-решт, казна-звідки витягненаАйтханомзаспана чергова по станції, тихо бурмочучи в мою адресу різні монгольські дифірамби, відкрила зал очікувань, замкнений на замок розмірів, як
