Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Націоналізм як політичний рух упродовж 1929-39 pp., від постання ОУН до вибуху другої світової війни, виріс на найбільш динамічну політичну силу в позасовєтському українському світі. Одним з його визначних досягнень було переростання регіональних рамок і поширення впливів на цілість українських земель у Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині, на політичну еміграцію в Європі та українських поселенців за океаном. Все ж центр тяжіння націоналістичного руху був у Галичині. Не зважаючи на деякі спроби, він не зміг проникнути на територію УССР. Наддніпрянщину в націоналізмі репрезентували окремі провідні одиниці з кіл еміграції, які зробили помітний вклад у формування руху, головно в ідеологічній і культурній ділянках. Згідно з націоналістичною доктриною, революційну боротьбу треба вести одночасно проти всіх займанців. Проте до 1930 р. саботажно-терористичні акції ОУН спрямовувалися фактично тільки проти Польщі. Протиросійська настанова націоналізму виявлялася в той час в поборюванні радянофільства (що його націоналісти розглядали як форму новітнього москвофільства), а також атентатами на совєтських дипломатів.
Великим успіхом націоналізму можна вважати те, що він зумів опанувати молодь, зокрема студентство. Націоналізм ототожнював себе з молодим поколінням. У відносинах між націоналізмом і українським легальним світом позначався, крім речевих політичних росходжень, суто психологічний конфлікт між "синами" і "батьками". Націоналізм ширив ідею месіанізму молодого покоління.
Динаміка націоналізму була настільки сильна, що сугестії його ідей не могли протистояти інші політичні табори. Наближення до націоналізму було особливо помітне у гетьманців, що в їх мисленні - всупереч застереженням В. Липинського - затиралася межа між правовою монархією та диктатурою. Ці тенденції заторкали також деяких прихильників еміграційного уряду УНР; органом "УНР-рівських націоналістів" був журнал "Ми". Симпатії до націоналізму позначалися серед деяких кіл УНДО. Ідеологія націоналізму також не зустрічала послідовної протидії з боку Греко-католицької церкви, а деякі священики молодшого покоління були активними учасниками націоналістичного руху; навіть виникла особлива категорія "християнських націоналістів" (К. Чехович, В. Глібовицький й ін). Створена у 1930-их pp. Д. Палієвим партія Фронт Національної Єдності (ФНЄ) намагалася конкурувати з ОУН з ідейних позицій т. зв. "творчого націоналізму", речником якого був М. Шлемкевич. До послідовних ідейних противників інтегрального націоналізму належали в той час в Галичині радикали й соціал-демократи (К Коберський, В. Старосольський), частина націонал-демократів (С Баран, М. Рудницька), деякі католицькі кола (О. Назарук), а на еміграції діячі, вірні демократичним традиціям УHP, які перебували переважно в Празі (І. Мазепа та ін).
Буйного розвитку націоналізму не були спроможні спинити ані його українські противники, ані репресії польської влади. Однак у кінці 1930-их pp. виникли явища, що свідчили про кризові процеси в лоні самого руху. ОУН була одночасно ^армією в підпіллі" та політичним рухом -партією. Проте націоналізмові не пощастило гармонійно сполучити ці два аспекти своєї діяльності. Революційна організація вимагала суворої конспірації, тоді як націоналізм, як політичний рух, прагнув до масовості. Знов-таки масовість тягнула за собою небезпеку деконспірації та створювала сприятливий грунт для провокації з боку чужих чинників. Крім цього багатьом націоналістам важко було розрізняти тактику й методи, стосовані супроти окупантського режиму та українських політичних противників. Морально-політичний капітал, здобутий проти зовнішнього ворога, ставав засобом у змаганні до гегемонії над власним громадянством; внутрішньо-політичні мотиви свідомо або несвідомо впливали на революційну стратегію ОУН. Націоналізм виховав на західно-українських землях людський тип "професійного революціонера", що діяв здебільша з шляхетних спонук, але творче життя якого нерідко вичерпувалося кількома роками молодечого горіння.
Ірраціоналістична настанова націоналізму приглушувала тверезу, критичну думку, утруднювала орієнтацію у складній дійсності та вміння приймати відповідальні рішення й виправляти зроблені помилки. У 1920-их pp. націоналістичні гуртки були ще ареною дискусій і духовних шукань. Але у 1930-х pp. інтелектуальний рівень націоналістичного середовища помітно обнизився; молоді публіцисти-дилетанти бралися з самовпевненістю до вирішування т. зв. глобальних проблем. Характерний був стиль цих писань: пафос, високолетні слова та нахил до поетичних кліше, переважно з віршів націоналістичних бардів і творів Д. Донцова ("Доба жорстока, як вовчиця'', "над світом сяє хрест меча", "нація понад усе" й ін). Ця література не служила пізнанню світу, але мала на меті творити певну емотивну атмосферу. Націоналізм визначно збільшив вольову наснаженність і бойову енергію українського громадянства поза УССР, але одночасно він обнизив рівень його політичної культури.
Роки другої світової війни були періодом найбільшого піднесення і одночасно організаційної і ідейної кризи націоналістичного руху. З моментом совєтської окупації Галичини й Волині у 1939 р. та поширення контролю гітлерівської Німеччини на майже весь європейський континент, інші політичні партії та осередки припинили своє існування. Залишилися тільки націоналісти, які під совєтською владою зберегли підпільну організацію, а на території Німеччини, включно з окупованою Польщею і Чехо-Словаччиною, могли до 1941 p., а подекуди й пізніше, діяти напівлегально. Три групи подій мали вирішальне значення для розвитку українського націоналізму в той час: розлам в ОУН, окупація України німцями у 1941-1944 pp. та конфронтація з українським Сходом і совєтською системою.
Націоналістична організація розбилася у 1940 р. на дві ворожі фракції, "мельниківців" і "бандерівців". Конфлікт не мав принципового підложжя, а постав на грунті персональних і тактичних розходжень. До цього спричинилося непорозуміння між закордонним націоналістичним середовищем, що вважало А. Мельника законним наступником Є. Коновальця, та більш крайніми крайовими елементами руху, які, посилаючися на свої бойові заслуги і страждання, вимагали для себе вирішального голосу в проводі організації. Цю групу очолив С. Бандера (+1959). Зустріч людей двох формацій, що відбулася внаслідок упадку Польщі, приспішила вибух конфлікту. Обидві фракції далі вживали спільної назви і посилалися на ту саму ідеологію. Розкол 1940 р. не тільки ослабив силу націоналістичного руху назовні, й то в час, коли його чекало велике історичне випробування, але розбрат в ОУН та жалюгідні інциденти взаємопоборювання завдали націоналізмові непоправного морального удару.
Колоніальна політика німців в окупованій Україні перекреслила зовнішньо-політичну концепцію націоналістичного руху. Але обставина, що Німеччина взагалі не хотіла мати українців за партнерів, звільнила український націоналізм від ролі,
