Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
То що ж таке український націоналізм? І, раз існуючі на сьогодні всі три фракції ОУН не відмовилися від минулого цієї організації, раз вони виводять з її початків свої ідеї, то треба дійти висновку, що ідеологія ОУН, ані теж її стратегічна мета - не змінилися від 1929 року. Щоб дотримуватися якнайбільшої об'єктивності в цьому предметі, пропоную пояснення українського націоналізму з "Енциклопедії українознавства" [31], авторами і видавцями якої є кола українських націоналістів:
Націоналізм, в українській політичній термінології кінця 19 віку, поняття однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом воно зазнало звуження. Перед першою світовою війною та під час визвольних змагань під націоналізмом стали здебільша розуміти самостійництво. А коли у 1920 pp. виникла ідеологічна течія, що прийняла назву "націоналістичної" (націонал) та оформилася в організований політичний рух, поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині.
Слово "націоналізм" має дещо інше значення в окремих системах. Наприклад в СССР поняття "буржуазний націоналізм" уживають для того, щоб плямувати національний опір неросійських народів централізмові Москви. Постійні репресії комуністичного режиму проти націоналістів спричинилися до популяризації цього поняття серед населення України, але воно не має окресленого ідеологічного, соціального та конституційно-політичного змісту. На ділі підсовєтський український націоналізм був іноді "націонал-комунізмом", тобто прагненням до емансипації з-під влади Москви при збереженні совєтського устрою. В англо-американській термінології розуміння націоналізму дуже широке: воно охоплює національну свідомість, принцип національної державності і національно-визвольний рух. В англомовній літературі про Україну до націоналізму зараховують не тільки націоналізм у партійному значенні, але й українських патріотів інших політичних напрямків.
Для кращої диференціації націоналізму, як одного політичного руху, від націоналізму в широкому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом, можна застосувати до першого назву, що добре відома у світовій політичній і соціологічній літературі: "інтегральний націоналізм". Саме у цьому значенні розглядатиметься український націоналізм далі.
Генеза українського націоналізму. "Батьком українського націоналізму" часто називають М. Міхновського. Таке визначення його ролі не зовсім вірне. Міхновський був одним з основоположників новітнього українського самостійництва, але історично-правна, легітимістична основа його концепції (програма відновлення "Переяславської конституції") чужа мисленню пізнішого націоналізму, який був байдужий до конституційно-правних аргументів. Рис, притаманних націоналізмові, не знаходимо і в інших речників української самостійницької думки дореволюційного періоду; не тільки в І. Франка, Ю. Бачинського, Л. Цегельського, В. Липинського, але навіть у ранніх писаннях Д. Донцова. Виникнення націоналізму було реакцією в українській духовності на події першої світової війни та визвольних змагань.
Український націоналізм виник у 1920-их pp., спершу як духовний фермент молодшого покоління, як протест на упадок української державності та шукання нових доріг у повоєнній дійсності. Перші спроби націоналістичних організацій зустрічаємо в студентських середовищах Галичини й еміграції: Група української націоналістичної молоді (Прага), Легія українських націоналістів (Подєбради), Союз української націоналістичної молоді (Львів). Націоналістичне забарвлення мала в Галичині Партія національної роботи та її орган "Заграва" (1923-24; Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович), але організація скоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократи (УНДО). Публіцистом, що найбільше спричинився до кристалізації націоналістичної ідеології, був Д. Донцов із своєю працею "Націоналізм" (1926) й іншими публікаціями, а також редагованим ним журналом "Літературно-науковий вісник", згодом "Вісник". Інші впливові публіцисти націоналізму: Ю. Вассиян, М. Сціборський, Д Андрієвський, В. Мартинець; вони друкувалися в "Розбудові нації" (Прага).
Незалежно від ідеологічно-політичних шукань, з 1920 р. існувала Українська Військова Організація (УВО), створена гуртом старшин, головно з-поміж складу колишнього корпусу Січових Стрільців (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж, Є. Зиблікевич й інші) та УГА (Ю. Головінський, О. Навроцький, М. Саєвич, О. Сеник та ін), з метою боротися за самостійність України революційними засобами. Розглядаючи себе як зародок "армії в підпіллі", УВО спочатку включала людей різних партійних переконань, від соціалістів до консерватистів, і не претендувала на політичний провід. Але поступово ненаціоналістичні члени УВО відійшли, а керівництво наблизилось до націоналізму. Після кількарічних підготовних заходів УВО у 1929 р. об'єдналася з націоналістичними гуртками в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), що її очолив СКоновалець. Відтоді ОУН становила стрижень націоналістичного руху, який, проте, був ширший за неї, охопивши велике коло однодумців і прихильників. Гідне уваги, що ідеолог інтегрального націоналізму, Д. Донцов, залишався поза організаційним рухом.
Шукаючи причини невдач українських визвольних змагань 1917-21 pp., націоналісти протиставляли в українській революції маси, що стихійно прагнули власної держави, слабому проводові. Критика поодиноких помилок і невдач тієї доби переросла у націоналістів у заперечення демократичних і соціалістичних принципів, що були визначальні в національно-визвольному русі другої половини 19 - початку 20-х pp. цього століття та в новітньому українському державному будівництві. Гуманістичні і демократичні традиції дореволюційного українства націоналізм ототожнював з "провансальством", тобто з національною неповноцінністю. Особливо М. Драгоманов, чільний політичний мислитель української демократи, зазнав гострої критики в націоналістичній публіцистиці. Націоналісти вважали, що нова доба вимагає нових, революційних способів дії, що дорівнювали б ворожим у безоглядності й рішучості.
Ідеологія націоналізму. Націоналісти проголошували себе послідовниками "ідеалістичного" світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріалістичної філософи марксизму-ленінізму, але також до позитивізму, визнавцями якого були корифеї української демократичної думки (В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). У противагу до цих течій, що намагалися будувати свій образ світу на українській основі, націоналізм проголошував примат волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією. В доктрині націоналізму є відгомін ірраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Бергсон, Ж. Сорель, Г. Лебон, О. Шпенглер й ін). Замість объективного наукового пізнання, націоналісти часто плекали міфи й воліли ідеологічно спрепарований образ українського минулого. Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви крові (сипання памяткових могил, крутянські річниці тощо).
