Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Націоналістичний світогляд включав вимогу етичного ідеалізму, що відкидає індивідуальне щастя в розумінні евдаймонізму, а плекає героїчні чесноти: хоробрість, вірність, самопосвяту. Проте в націоналістичній етиці існував також прагматичний елемент. Націоналізм релятивізував традиційні моральні вартості, підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом "мета освячує засоби". Деякі публіцисти відкрито пропагували макіавелізм. Націоналізм прагнув виховати новий тип українця: "сильної людини" з "невгнутим" характером, фанатично відданої ідеалам руху та готової пожертвувати для них собою й іншими.
Вважаючи націю за абсолютну вартість ("українська нація є вихідне заложення кожної чинності та метове назначения кожного прямування українського націоналізму; нація є найвищий тип людської спільноти..."; з "Постанов Конгресу Українських Націоналістів", 1929), націоналізм принципово відкидав політичні вартості, що виходять поза межі національного інтересу. У протилежність до більшості діячів української новітньої державності, які бачили національне визволення у контексті універсальних ідей свободи і справедливості, націоналісти уявляли собі міжнаціональні відносини як "боротьбу за існування", що в ній вирішує сила. В основу визвольної концепції націоналізм клав програму "революції", яка у деяких речників і діячів націоналізму набула значення "перманентної революції". Безперервна черга саботажних і терористичних актів мала не допустити до закріплення чужого панування над українськими землями та повинна була тримати маси в стані постійного революційного кипіння. Передбачалося, що ці поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції, яка завершиться відродженням української державності. Радикально заперечуючи існуючий на українських землях лад СССР й під Польщею, націоналізм відкидав усяку спробу вести українську політику в межах цього реального укладу сил. Націоналісти негативно оцінювали т.зв. органічну працю, еволюційні методи політичної дії та гнучку тактику, яку також окреслювали "реальною політикою". Все це вони засуджували як "опортунізм" та мінімалізм, яким протиставляли вимогу "принципіалізму".
Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху. Підкреслюваний "всеобіймаючий" характер руху виявляється в тому, що його послідовники підпорядковувалися повністю й беззастережно ідеологи націоналізму та організаційній дисципліні. В суспільному відношенні націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах. Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом, зокрема в ділянці літератури, уважаючи її важливим світоглядово-виховним чинником.
У націоналістичному середовищі оформилася ціла літературна школа ("вісниківці", "вісниківська квадрига"), до якої належав ряд визначних літераторів: Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, У. Самчук, Б. Кравців, в якійсь мірі також Ю. Липа, та Ю. Клен. Націоналізм відкидав тезу про автономію естетичних критеріїв, протиставляючи світоглядово заангажовану творчість теорії "мистецтва для мистецтва". Щодо українських легальних установ і організацій, діяльних поза кордонами СССР, націоналісти намагалися поширити в них свій вплив, підпорядковуючи працю громадського сектора контролеві свого руху. До всіх інших партій, таборів і політичних центрів націоналізм ставився негативно. Рідка співпраця чи тимчасове домовлення були скорше тактичними.
Націоналістична доктрина присвячувала мало уваги соціально-економічній проблематиці. Проте деякі тенденції проявлялися в ній досить виразно. Насамперед, ворожість до соціалізму - реакція на панування соціалістичних течій в українському політичному житті в роки визвольних змагань та на совєтський режим. Націоналісти не розрізняли між демократичною і тоталітарно-комуністичною відмінами соціалізму та представляли українські демократичні й соціалістичні партії (напр. галицьких радикалів) як півкомуністів. Поряд з тим відкидали також ліберальний капіталізм. Зате виразно виступали в націоналізмі симпатії до корпоративного устрою ("Націократія" М. Сціборьського). Деякі націоналістичні публіцисти пропагували доктрину "національного солідаризму", але конкретний зміст його залишився нез'ясованим.
Політична програма націоналізму була яснішою. Основою політичного ладу в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип ("вождизм"). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політичну організацію (ОУН), що мала б становити своєрідний орден "лучших людей", а апарат влади повинен творити ієрархію "провідників" з вождем на чолі, що сполучатиме функції лідера руху та голови держави. Послідовно в практичній пропаганді і вихованні політичних кадрів сильно підкреслювалася роль і авторитет провідника. Ще за життя Є. Коновальця його особа, а пізніше імена А. Мельника й С. Бандери були оточені своєрідною авреолею. Поряд з тим політично-устроєве мислення націоналізму проявляло певні народницькі, "демофільські" елементи: підкреслювання "волі мас" як найвищого авторитету.
У практиці націоналізм засвоїв успішні методи організації мас та приєднання їх до акцій, використовуючи в пропаганді емоційні стимули та спрощену аргументацію. Націоналізм поширював свої впливи на різні суспільні прошарки, зокрема в Галичині також на бідніше селянство та робітничу і ремісничу молодь (напр. у Львові). Провідні крайові кадри складалися в 1930-х pp. переважно з студентства.
Рушійною силою українського націоналізму був пафос національно-визвольної боротьби. Його досягненням було насичення динамізмом пореволюційної дійсності та збереження тривалості боротьби після програних визвольних змагань. Але цю розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище політичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Європі. Від часу другої світової війни, зокрема після неї, український націоналізм почав віддалятися від тих іноземних систем.
Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, але скорше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Обуз Народово-Радикальни) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Символічне значення мало запозичення українським націоналізмом параферналій руху (напр. форми привіту). Расизм і антисемітизм не були істотно притаманні українському інтегральному націоналізмові, але у 1930-х pp. писання деяких націоналістичних публіцистів не були позбавлені антисемітських мотивів, у той час, як інші автори близькі до націоналізму розробляли проблематику "української раси".
У генезі й еволюції українського націоналізму головну роль відіграло трагічне становище українського народу кінця 1920-1930-х pp. В УССР політика Сталіна загрожувала фізичному існуванню нації, а на українських землях під Польщею панував режим адміністративної сваволі. До цього приєднувалися нездорові соціальні відносини на західно українських землях: господарський застій, аграрне перенаселення, безробіття інтелігенції. Ця дійсність підривала довір'я в доцільність легальних засобів політичної дії, радикалізувала настрої та підсилювала крайню течію. Явна криза демократично-парламентського устрою в європейському масштабі підривала престиж демократії серед українського громадянства, вже і так захитаний в результаті розчарування політикою Антанти щодо України. Українці не могли бути прихильниками міжнародного "статус кво"
